Жарков Михайло Валерійович «Мішаня»
05.12.1994 – 22.01.2024
Капітан, заступник командира 3-ї роти спеціального призначення (на бронетранспортерах) по роботі з особовим складом 1-го батальйону спеціального призначення 12-ї бригади «Азов» в/ч 3057. За час військової служби був відзначений такими нагородами: орден «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудний знак «Срібний хрест», знак «За заслуги перед містом» ІІІ ступеня (Кривий Ріг). Посмертно удостоєний чергового воїнського звання – майор. Указом Президента України від 17 травня 2024 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня.
Народився Михайло Жарков у Луганській області. В студентські часи працював у продажах. Багато навчався, мав 3 вищі освіти. Закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил ім. І. Кожедуба, отримав дипломи бакалавра та магістра Харківського національного автомобільно-дорожнього університету. У 2024 році завершував 4-й курс за спеціальністю «Право» в Одеському Державному Університеті Внутрішніх Справ.
Михайло завжди вирізнявся розумом, лідерськими якостями та цілеспрямованістю. Не боявся ставити перед собою високі цілі та йти до мети. У 2017 році він долучився до лав «Азову». На початку військової кар’єри служив у штабі, але за своїм бажанням перейшов у піхоту. Був на Водяному, Світлодарській дузі, Широкіно. Пізніше переїхав до Маріуполя, місто стало для Михайла другим домом, саме тут зустрів кохану Анну, одружився, став щасливим батьком двох донечок. Молодша, Соломія, народилася за місяць до повномасштабної війни.
З перших днів повномасштабного вторгнення Михайло Жарков пліч-о-пліч з побратимами боронив Маріуполь. Брав участь у боях в центрі міста, у Кальміуському та Лівобережному районах. Пізніше продовжував боротьбу з ворогом на території оточеного заводу «Азовсталь». В цей період, як згадує дружина Анна, ще вдавалося інколи виходити на зв’язок із чоловіком. Отримавши наказ припинити оборону та вийти у полон, покинув «Азовсталь» одним з останніх, 20 травня 2022 року. Далі – кілька нестерпних місяців у російському полоні. Михайло повернувся в Україну 21 вересня 2022 року. Після лікування та психологічної реабілітації знов приступив до військової службу. Був на Запорізькому напрямку, потім в Кременній на Луганщині. За стійкість та самовіддану службу мав отримати чергову відзнаку – іменну вогнепальну зброю, але нажаль не встиг.
22 січня 2024 року група бійців, до складу якої входив і Михайло, потрапила під щільний обстріл ворога в селищі Діброва Сєвєродонецького району Луганської області, у Серебрянському лісництві. Чоловік отримав поранення несумісне з життям, йому назавжди 29 років.
Побратими і друзі згадують Михайла як людину з великої літери, справжнього воїна та командира, що завжди турбувався за своїх хлопців, знав свою справу, був надійним другом та людиною, бійцем, для якого не було неможливих завдань. Справедливий, відважний і добрий, він водночас мав велику силу волі та рішучість. Роботі віддавався на 150%, а весь вільний час присвячував любій родині. Найкращий син, коханий чоловік та батько двох донечок. Завжди планував майбутнє, підтримував дружину і казав їй, що вона дуже сильна і з усім впорається. Тепер впоратися з важкою втратою коханого Анні допомагають спогади про щасливе минуле та діти.