Товстоног Олександр Володимирович «Людоєд»
14.12.1991 – 11.10.2022
Офіцер Збройних Сил України, старший лейтенант. Командир інженерно-саперної роти групи інженерно-саперного забезпечення А0693.
Відзначився у ході російського вторгнення в Україну, учасник російсько-української війни, Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (29.09.2023 р. посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Також нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (2020 р.), нагрудними знаками «За зразкову службу» та «Хрест 54-ї ОМБР», відзнакою «За розмінування». Почесний громадянин Білоцерківської міської територіальної громади (з 2023 р., посмертно).
Олександр Товстоног народився 14 грудня 1991 року в місті Маріуполь, Донецької області. До 9-го класу вчився у селі Портівське Маріупольського району, пізніше вступив до МВПУ №99 м. Маріуполь, на спеціальність «Токар». В цивільному житті працював на заводах ім. Ілліча та Азовсталь. З дитинства займався бойовими видами мистецтв, в студентські роки захоплювався стрільбою з пневматичної зброї та брав участь в обласних змаганнях.
Війсковий шлях Олександр почав навесні 2016 року, беручи участь в АТО, ООС у складі 54-тої ОМБр імені гетьмана Івана Мазепи, пройшовши шлях від рядового солдата до командира інженерно-саперної роти, групи інженерного забезпечення. Був Сапером 1 рівня розмінування. Він брав участь у всіх боях бригади, служив у районі міста Мар’їнка, де під час бойового завдання і зустрів початок повномасштабного вторгнення.
За словами дружини Марини, Олександр Товстоног пішов служити за контрактом після того, як дізнався, що діти його знайомих отримали поранення. Згодом, їм ампутували кінцівки.
«Ця історія дуже вразила Сашу і після цього він прийняв рішення піти воювати. Про свій намір він нікого не повідомляв. І коли він вже підписав контракт, перший час боялися говорити про це родичам та сусідам, оскільки у людей, які живуть у Донецькій області досить неоднозначне відношення до військових та політична визначеність. Тому перший рік багато односельців не знали, що він воює, задля безпеки його родини», – розповідає Марина.
Олександр займався як замінуванням, так і розмінуванням. Він не обмежувався лише роботою в кабінеті, а разом зі своїми побратимами виходив на нульові позиції та брав участь у ближніх боях. Як розповідають рідні, чоловік був створений для саперної справи та дуже надихався своєю роботою.
«У 2017 році він розпочав навчання у Вищому навчальному закладі для здобуття офіцерського звання та кар’єрного зросту. Загалом він кайфував від своєї роботи. Вже коли почалося повномасштабне вторгнення, він весь час був на службі, я неодноразово просила його вирватися додому, відпочити, оскільки він був дуже втомлений, він мені сказав так: «У мене є великий досвід роботи, я знаю ділянку на якій працюю, я вчу хлопців та допомагаю їм. Якщо я буду відпочивати вдома та дізнаюся, що з моїми хлопцями щось сталося, я собі цього не пробачу. Ви у безпеці, я вас люблю, однак зараз я потрібен тут. Поки я на фронті, я можу допомогти хлопцям та навчити їх». Він справді навчав дуже багато молодих саперів та передавав свій досвід», – зазначила дружина військового Марина.
«Він дуже горів військовою справою та любив те, чим він займався. Олександр постійно намагався підвищувати свою кваліфікацію і згодом став сапером першого рівня розмінування. Щоб отримати цей рівень, у військового має бути певна кількість розмінованих, знешкоджених чи знищених снарядів. На рахунку Олександра їх тисячі. У більш спокійний час, під час ротації, Олександр їздив до Балаклії для розмінування територій. З початком повномасштабного вторгнення, після звільнення Лимана та Ізюма, він також приїжджав знешкоджувати міста, аби мирні жителі не стикалися з небезпекою. Він завжди прагнув допомогти комусь», – додала сестра Олександра Катерина.
Марина та Олександр познайомилися у 2017 році. Однак жінка знала його ще з часів, коли він працював у галузі металургії. Тоді їхнє знайомство «не склалося». Лише через півтора року, з другої спроби, вони почали спілкуватися, і це поступово переросло у серйозні стосунки. Після зустрічі зі своєю коханою Мариною переїхав до Білої Церкви. До знайомства з майбутньою дружиною Олександр був у шлюбі, в якому народився його син. Згодом і Марина подарувала чоловіку сина Кирила, якому зараз 4 роки.
Олександр дізнався про вагітність дружини у День святого Валентина під час служби. Марина знала, що йому не можна дзвонити, тому відправила повідомлення: «Ти станеш татом». І коли він вийшов з бойового завдання та прочитав СМСку — дуже зрадів.
Під час вагітності Марини Олександр рідко бував удома, але пара завжди підтримувала зв’язок, особливо через відеодзвінки. Він брав участь у всіх важливих моментах її життя, хоча фізично перебував на службі. Та на День народження сина Олександр приїхав за три дні до пологів і увесь цей час був поруч із дружиною.
«Він був надзвичайним батьком: перше купання проводив він, весь час, коли він був вдома, він проводив із сином та зі мною. Він намагався максимально віддаватися сім’ї та коли почалося повномасштабне вторгнення, через свою службу він почав більше приділяти часу своїй роботі, не так часто виходив на зв’язок. Влітку, в липні, він сказав мені, що це «дорога в одну сторону». Після цього я відчула, як він почав за можливості ще більше часу приділяти сім’ї, виходити на зв’язок, яким би він стомленим не був, які б не були ситуації — останні місяці він по максимуму віддавався», – згадує жінка.
У родині Олександр старався максимально залучатися до виховання сина та підтримки стосунків із дружиною. Вони планували другу дитину, а також завжди залишалися на зв’язку з рідними.
У середині березня 2022 року чоловік здійснив справжній подвиг – у складі військового підрозділу чинив опір просуванню противника на південно-східній околиці м. Мар’їнки, було знищено 2 танки та 2 бойові машини піхоти. Проте через значну перевагу ворога в засобах ураження особовий склад бригади було відведено на другу лінію оборони. Наступного дня воїни пішли у контрнаступ та повернули залишені позиції під контроль ЗСУ, в квітні — відкинули противника з міста.
Виконував бойові завдання у населених пунктах Волноваського, Покровського, Краматорського районів Донецької області, Сіверськодонецького району Луганської області тощо, у містах – Волновасі, Вугледарі, Сіверську та ін. Зусиллями сапера розміновано сотні мін і снарядів, на його рахунку десятки одиниць підбитої та знищеної техніки противника.
Товстоног Олександр Володимирович на позивний «Людоєд» загинув 11 жовтня 2022 року в районі міста Сіверськ Донецької області, коли знешкоджував нерозірвані боєприпаси від ворожого снаряда. Олександр встиг перенести боєприпаси на безпечну відстань від особового складу та мосту, який охороняла рота, коли один із них здетонував…
За день до цього він, як зазвичай, спілкувався телефоном, хоча запевняв, що наступного дня у нього буде важкий день і він хоче трохи відпочити. Під час розмови з дружиною вони обговорювали плани на майбутнє, зокрема народження другої дитини та будиночок в селі біля маленького ставочка. Сім’я розглядала варіанти в межах Білоцерківського району. На наступний день після цієї розмови Олександр не вийшов на зв’язок.
Сашу поховали на Сухоярському кладовищі, на Алеї героїв м. Біла Церква Київської області. Чин прощання відбувся 14 жовтня 2022 року в Храмі Покрови Божої Матері.
У захисника залишилися мати, дружина, два сини та сестра. Сестра загиблого Катерина розповіла, що останні роки вона надзвичайно зблизилася із братом. Олександр завжди підтримував її та давав гарні життєві поради. Та все ж найкраще, за її словами, його описує прикметник «незрівнянний», оскільки саме таким його вважають рідні та знайомі.
«У всіх соціальних мережах Саші, де знаходилася стрічка розповісти про себе він писав: «Незрівнянний». І він справді був таким. Таких як він людей не буває. Всі різні, а в нас він був «незрівнянний». Він був дуже гарним та класним в ролі брата, чоловіка, батька, сина, онука. Його втрата залишила нам рану на серці, яка ніколи не загоїться», – наголосила сестра Олександра.
Загалом Сашко був дуже різнобічною людиною. Любив рибалку, з дитинства мама водила його на різні секції бойових мистецтв, починав з айкідо ще в тодішньому «Будинку піонерів» (що біля Міського саду в Маріуполі), вже пізніше був тайський бокс, вільна боротьба та кікбоксинг, також дуже любив тварин, будучи в Білій Церкві брав тварин на перетримку, допомагав притулкам.
Марина згадує Олександра як сміливу та творчу людину. З дитинства він поєднував заняття бойовими мистецтвами із захопленням вокалом. У Маріуполі Олександр входив до складу гурту під назвою «Радість» – того самого, у якому займався фіналіст «Х-фактору» Олександр Кривошапко, хлопці разом співали. Голос Сашка зачаровував, а артистизм робив його зіркою шкільних концертів та КВК. Його неперевершене почуття гумору залишило теплий слід у серцях багатьох – побратими й досі з усмішкою згадують його жарти.
Енергійним, добрим, оптимістичним і харизматичним згадує свого чоловіка Марина.
«Правду кажучи, у цій війні найчастіше воюють ті, кого називали учнями із задніх парт: хулігани та задири-добряки. Саша завжди був дуже позитивним. У школі він брав участь у всіх заходах, дискотеках, а також сільських бійках. Він був надзвичайно непосидючий і мав багато пригод. Де б він не з’явився, завжди знаходив нових друзів і знайомих. Коли ми переїхали до Білої Церкви, він нікого там не знав, але вже за кілька тижнів у нього було повно знайомих та зв’язків. Я, наприклад, навіть своїх сусідів не знаю. Він був дуже харизматичний і темпераментний. Можливо, саме цим ми доповнювали одне одного: я спокійна, а він більш емоційний», – розповіла Марина.
Згадуючи перше побачення у 2017 році, вона ділиться незабутньою розмовою: «Саша тоді сказав мені: «Знаєш, у мене таке відчуття, що я отримаю Героя України. Правда, не знаю, при житті чи посмертно, але я так відчуваю». Я важко сприймала гумор на тему смерті та подумала: «Що він таке говорить? Як можна так жартувати?».
Вручення нагороди відбулося в Маріїнському палаці, де президент особисто передав Марині почесну відзнаку.
Наразі молодший син знає про батька лише з фотографій і фізично не пам’ятає його, адже Олександр загинув, коли Кирилу було лише 2 роки й тиждень.
«Він знає, що тато на небі. Йому зараз 4 рочки, він не зрозуміє. Я намагаюся зберігати особисті речі Саші в окремій шафі. Навіть якісь його дрібнички, я не викидаю. Коли Кирило підросте, я йому все покажу та розкажу, щоб ці речі навіть зберегли запах Саші. Коли я сумую, я їх інколи дістаю, так понюхаю і потім їх ховаю назад у шафу, щоб запах не вивітрився. Коли настане момент, малий буде більш усвідомлений, я йому все покажу і передам певні речі», – розповідає Марина.
Сьогодні дружина Олександра активно займається волонтерством та підтримує своїх близьких, які захищають Україну від ворога. «Я не можу брати зброю до рук, але я можу купити дрона, яким потім військові уб’ють росіян, які несуть небезпеку для моєї країни, моєї дитини та інших українських військових», – зазначає жінка.
Вічна пам’ять Герою – Олександру Товстоногу, – який віддав своє життя за вільну, незалежну Україну. Його жертовність, мужність і любов до Батьківщини – приклад справжнього патріотизму. Ми схиляємо голови перед його подвигом і дякуємо за захист нашого майбутнього.
Світла пам’ять про нього житиме в наших серцях вічно. Герої не вмирають.