Таненков Олександр Олександрович «Танк»
30.01.1991 – 26.03.2022
Лейтенант, старший солдат. Указом Президента України від 17 квітня 2022 року нагороджений посмертно Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Сашко народився в Розівці (Запорізька область). У 2008 році вступив у Маріупольський державний університет на філологічний факультет на спеціальність «Українська філологія». Його забрали в армію через рік в Новомосковськ у 25-ту Повітряно-десантну дивізію. У 2015 році Сашко закінчив Чернігівський юридичний коледж державної пенітенціарної служби України. Після закінчення навчання хлопцю присвоїли звання лейтенанта. Згодом почав працювати в жіночій в’язниці.
З 2016 року служив у спецпідрозділі «Циклон». У 2018 році Олександр долучився до 503-го батальйону морської піхоти. Три роки служив за контрактом. Одразу ж опинився на позиціях у Гнутово, де був 8 місяців. Є учасником бойових дій в Торецьку. Перебуваючи на гарячих точках, відрізнявся мужністю та безстрашністю. Після закінчення контракту служив у Національній гвардії України, у роті конвою.
Саша завжди був патріотично налаштованою людиною. З дитинства ідентифікував себе, як щирий українець. Хотів боронити Україну, бо мріяв жити у вільній та квітучій країні. Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, він був впевнений, що йому потрібно захищати Маріуполь, який обов’язково вистоїть. Побратимів завжди приємно вражали стійкість і виняткова мужність Олександра.
На жаль, 26 березня 2022 року військовий загинув на «Азовсталі». Обставини смерті невідомі. 20 квітня дружина Олександра знайшла його за списками нагороджених. Рідні й досі не знають, де знаходяться останки Саші.
Чоловік мав досить близькі і теплі стосунки з мамою – Оленою Іванівною, яка працювала вчителькою історії. Дуже часто говорили телефоном. Смерть молодшого сина стала страшною трагедією для жінки, душа якої на все життя обірвалася. Олена Іванівна жила в окупації протягом 5 місяців. Під час щільних обстрілів вона отримала контузію.
5 березня 2022 року Саша зміг додзвонитися до мами. Він тоді сказав: «Мама, прорвемося!» Ще вдалося почути голос сина 20 березня, тоді він також був впевнений, що Маріуполь вдасться відстояти. У Саші є старший брат. З дитинства хлопець був дуже добрий, ніколи не мав ворогів. Дуже полюбляв футбол. Змалечку знав імена всіх футболістів світу.
З ранніх років він відрізнявся від товаришів відчуттям справедливості, хоробрістю та рішучістю. Викладачі й одногрупники з Маріупольського державного університету пам’ятають Олександра завжди усміхненим студентом. У чоловіка залишилася донечка Мілана 10 рочків, яка дуже любила свого батька. Побратими поважали і цінували чоловіка за його доброту, щирість, душевність та унікальну хоробрість і мужність. Рідні та друзі згадують Олександра, як надійну людину і побратима, відважного Воїна, з яким в окопі завжди було відчуття безпеки, який завжди ретельно готувався до бойових виходів, і ніколи не відмовляв в допомозі. Він був дуже відповідальним і відданим своїй країні, сім’ї та справі.
Зараз мати Олександра живе в Обухівці Дніпропетровської області. Там на Алеї слави відкрили і Сашин портрет.