Суботін Андрій Валерійович «Борода»
19.07.1987 – 07.05.2022
Старший офіцер юридичного відділу Донецького прикордонного загону Державної прикордонної служби України. Посмертно присвоєне звання капітана. Указом Президента України від 15 червня 2022 року посмертно нагороджений орденом « За мужність» III ступеня.
Андрій Суботін народився в родині прикордонників на Далекому сході в селі Толбузино, Амурської області. Разом із сім’єю, багато разів переїздив до нового місця служби батька, змінюючи дитячі садочки, школи. З юного віку хлопець прагнув справедливості в усьому та захоплювався військовою справою. Коли родина мешкала вже в Україні, Андрій успішно закінчив школу №69 міста Києва, готувався вступити до військової академії прикордонних військ України, але за станом здоров’я не пройшов медичну комісію. Високі гуманітарні знання дозволили хлопцю здобути юридичну освіту та військове звання молодшого лейтенанта у Національному авіаційному університеті. Згодом, працюючи юристом, Андрій здобув ще дві вищі освіти та успішно пройшов адаптаційний курс у професію адвоката.
У 2014 році, коли почалася війна на сході України, Андрій Суботін був готовий стати на захист Батьківщини. Але в нього щойно народилась донечка, до того ж батько, офіцер-прикордонник, уже тримав оборону державного кордону у Донецькій та Луганській областях. Андрій прийняв рішення залишитися поряд із родиною, і почав активно допомагати війську у забезпеченні спорядженням та іншими матеріальними конче потрібними засобами. Здавалося, життя йде своєю чергою, але обставини та доля завжди вносять корективи.
У травні 2019 року, будучи вже розлученим, Андрій з одним наплічником та маленькою дорожньою сумкою прибув до міста Маріуполь у прикордонний загін, де й розпочав військову кар’єру офіцера. Часто виїздив у відрядження на передові позиції. Це були для нього особливі моменти. Оскільки Андрій не був кадровим військовим, він прискіпливо та наполегливо вивчав специфіку прикордонної служби, дослухався порад та збагачував свій досвід.
Місто Марії стало для Андрія рідним. Саме тут зустрів своє кохання – Валерію «Наву» Карпиленко, неймовірно сміливу, чарівну дівчину, поетесу і військову журналістку. В них попереду мало бути довге, щасливе сімейне життя, сповнене поваги та кохання. Разом із Валерією, почали допомагати команді у Храмі Святителя Петра Могили та соборі Успіння Пресвятої Богородиці у створені бібліотеки української літератури ім. Василя Стуса, школи бандури та українського живопису. Одного року, до Різдвяних свят, Андрій подарував храму велетенську ялику, яку разом із Лєрою висадили та прикрасили на подвір’ї. Він щоразу із захватом розповідав, скільки неймовірно важливої роботи зроблено у храмі.
З 24 лютого 2022 року разом з побратимами Андрій Суботін став на захист Держави. У своєму повідомленні батькам написав: «Вибув у складі резерву на прикриття напрямку… Це моя служба, і це наша рідна Україна! Слава Україні!» Коли для прикордонників була команда, вийти з міста та зайняти інші позиції, Андрій без вагань вирішив залишитися у складі бойової групи з числа військовослужбовців полку «Азов» та прикордонників для оборони міста. Так для нього розпочалася активна фаза битви за Маріуполь.
Навіть, отримавши у березні поранення руки та стегна, залишався у строю. А вже у квітні Андрій з групою побратимів передислоковувалися на бойові позиції до заводу «Азовсталь». Тут для чоловіка одним з головних завдань стала евакуація цивільного населення міста. Під шквалом ворожих обстрілів переправляли людей, приймали та доставляли поранених до польового шпиталю на «Азовсталі». Зі спогадів побратимів, Андрій був морально та фізично витривалий, добре орієнтувався у надзвичайних ситуаціях. Це допомогло знайти підземні тунелі, бункер із цивільними людьми. Сюди, незважаючи на активні обстріли, почали доставляти з побратимами продукти харчування. А відшуканими тунелями згодом користувалось вже багато бійців.
Здавалося, саме тут, у пеклі війни Андрій знайшов себе і прагнув якомога більше зробити для перемоги, допомогти нужденним. Для нього було важливим досягти успіхів самостійно та бути на рівні з батьком. В одній із розмов з Лєрою, сказав: «Перекажеш батькові, що я справжній син генерала. Ніколи не був генеральським синком». А сам у розмові з батьками завжди намагався своєю посмішкою їх заспокоїти, вселити надію.
Розуміючи на скільки складні та непередбачувані обставини життя, Андрій запропонував своїй коханій Наві одружитися. У їхньому житті, це був надзвичайно щемливий момент. Він сам зробив із фольги дві каблучки та гарно їх запакував у металеву коробочку. За бажанням наречених шлюб був укладений у річницю створення полку «Азов», 5 травня 2022 року, та засвідчений командиром «Редісом».
За три дні, 7 травня після першої години ночі Андрій загинув в бою на СП «Темний». З ним назавжди залишився ланцюжок, який він ніколи не знімав, з офіцерським жетоном, та жетоном з малюнком котика, який донечка зробила ще зовсім маленькою. Його тіло на сьогодні родині не повернули. Український захисник залишився у місті, яке полюбив душею та вірно боронив до останнього подиху.
Усі, хто хоч раз спілкувався з Андрієм, запам’ятали його світлий погляд, очі кольору неба та щиру посмішку. Як у дитинстві маленький Андрій був бажаним гостем у чоловічих компаніях батька, де на рівні з дорослими мав власну думку, до якої дослухалися, так і для своїх побратимів він залишається мужнім воїном, сміливим, рішучим та справжнім товаришем, який мав повагу у колективі завдяки своїм професійним знанням та виваженості. У Андрія Суботіна залишилися донька, батьки і дружина. Про неймовірно щире і світле кохання Валерії і Андрія написані пісні, вірші, казка, комікс, картини, адже справжніми почуттями люди завжди захоплюються.