Савчук Сергій Вікторович «Фелліні»
28.01.1994 – 07.04.2022
Старший сержант, інструктор 2-го відділення інструкторів навчальної роти батальйону вишколу особового складу в/ч 3057 окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Указом Президента України від 17 квітня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Сергій Савчук народився у с. Яворівка Вінницької області. Ріс звичайним хлопчиком. У молодших класах навчався гарно, був відмінником, коли подорослішав – інтереси трішки змінилися, вчився посередньо, але прекрасна пам’ять дозволила хлопцю без перешкод вступити до університету. Завжди тягнувся до старших хлопців, і вони його приймали до своєї компанії, а коли сам став старшим, тоді вже молодші гуртувалися біля нього. По закінченню місцевої школи вступив до Вінницького національного аграрного університету, отримав диплом за спеціальністю «Менеджер».
По закінченню університету, спробував працювати спочатку у торгівлі, а згодом в охороні та лісництві. Однак, не знайшов повної відповідності свого призначення у цих професіях. Тому Сергій вирішив присвятити своє життя військовій справі. Спочатку пройшов вишкіл у Французькому легіоні, а у 2019 році долучився до «Азову». Закінчив військову школу імені полковника Євгена Коновальця, отримав звання сержанта, згодом – старшого сержанта, та працював інструктором 2-го відділення інструкторів навчальної роти батальйону вишколу особового складу в/ч 3057 Національної гвардії України. Дуже скоро за Сергієм закріпилось псевдо «Фелліні», адже він завжди був позитивним, усміхненим, все переводив у жарт. А ще з часів військового навчання зміг і рідних, і хлопців-побратимів переконати, що він щасливчик. «Фелліні» брав участь у боях на Світлодарській дузі та безлічі інших боїв на Донеччині, зокрема, як кулеметник.
Повномасштабне вторгнення Сергій зустрів у строю, разом із побратимами тримали оборону Маріуполя. Про те пекло, яке коїться в Маріуполі, нікому з рідних не розповідав. Завжди говорив, що у нього все добре і вони з побратимами виконують свою роботу. Намагався підтримати та заспокоїти свою маму, коли зрідка вдавалося зателефонувати їй або написати.
Мама Галина Савчук згадує, що в одній з останніх розмов із Сергієм, 30 березня 2022 року, у його голосі відчула якусь тривогу, він ніби прощався з рідними. Жінка намагалась підтримати сина, сказала, що наші бійці сильні й у них все буде добре. Сергій відповів, що дуже сильно любить свою родину, просив маму берегти себе. Більше зв’язку з ним не було.
«Він прийшов у полк, бо хотів бути корисним для Української нації. Під час боїв у Маріуполі спочатку був командиром групи, а коли з хлопців майже нікого не залишилося у живих, то працював уже як стрілець», – згадував бойовий побратим Михайло Жарков на псевдо «Мішаня». Саме в нього на руках загинув відважний воїн Сергій Савчук.
7 квітня 2022 року, захищаючи Батьківщину у ході боїв за місто Маріуполь, захисник прийняв свій останній бій на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Сергій зазнав поранень, несумісних із життям: куля залетіла під бронеплиту і влучила біля серця. Тіло полеглого бійця до сих пір не повернуто на рідну землю.
Іноді мама Галина бачить сина уві снах – Сергій так само жартує, як це він любив і робив за життя та просить матір, щоб не хвилювалася і не плакала. Рідні чекають Сергія і нині: немає тіла, немає співпадінь ДНК, тож і немає могили, до якої можна було б прийти поговорити та поплакати.
«Допоки сина не знайдуть, доки не побачу, я до кінця не зможу прийняти того факту, що Сергій загинув і його немає серед живих. Я щомиті на нього чекаю», – розповідає мама Галина.
У розмовах з мамою «Фелліні» так пояснював власний вибір військової служби: «Я обрав свій шлях. Ти мене не зупиниш. Зі мною може статися все, що завгодно і в мирному житті. Це моя дорога». Побратимам завжди говорив: «Вмерти не страшно, страшно вмерти в неволі».
Сергій Савчук був першим військовим у своїй родині, мабуть, йому це напророчила бабуся. Та для чоловіка обрати шлях військової служби було свідомим рішенням. Він з гідністю та честю стояв на захисті рідної країни, жодного разу не пошкодував про свій вибір. Рідні, друзі та побратими згадують Сергія добрим, порядним, чуйним, чесним, лагідним, безкорисливим. Завжди ставився з повагою до старших людей, умів дружити та цінував дружбу, захищав менших або слабших за себе. Допомагав мамі виховувати молодшого брата, якого безмежно любив.
З юного віку Сергій надзвичайно любив спорт. Під час навчання в школі захопився паверліфтингом, згодом займався боксом та боротьбою, любив ганяти на велосипеді. У студентські роки брав участь у змаганнях і займав призові місця. Любив комп’ютер і не погано на ньому розумівся, міг з трьох зробити один, і він в нього працював, так само з мобільними телефонами був на ти. «Пам’ятаю в молодшого сина зламався телефон, так він зранку до вечора в ньому колупався і поремонтував його сам, хоч не мав ніякого досвіду», – згадує мама Галина. Любив домашніх тварин, завжди мріяв мати великого собаку, двоповерховий будинок і сім’ю. На жаль, його мріям не судилося здійснитися…
У Сергія залишились батьки та молодший брат. Попри те, що про обставини загибелі сина тричі, з інтервалом у кілька місяців, приходили різні звістки, у серцях рідних все ще теплиться надія на диво, що Сергій повернеться додому живим.