Поронік Віталій Вячеславович «Ювелір»
15.03.1986 – 05.10.2022
Солдат, кулеметник 3-го кулеметного відділення кулеметного взводу 6-ї стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Збройних Сил України. Указом Президента України від 23 лютого 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Віталій Поронік народився у Маріуполі. З дитинства був спокійним, інколи бешкетував. Полюбляв поділитися з друзями своїми смаколиками. Був дуже щирим хлопчиком. Навчався в ЗОШ № 30. Мав схильність до технічних наук. Вступив у 2003 році до Донецького національного технічного університету за спеціальністю «Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології». Спеціаліста отримав згодом, у 2011 році, оскільки після закінчення бакалаврату вирішив почати працювати в ТОВ «ПБП «Азовінтексі». Дуже багато працював і не вмів відмовляти. Деякий час працював монтажником кранів. Постійно займався самоосвітою. Вмів ладнати з людьми, тому в будь-якому колективі легко і швидко знаходив спільну мову. Дуже любив тварин. Крім цього Віталій полюбляв музику. Зокрема, «ДахуБраху» та сучасних українських виконавців. Часто подорожував з батьками, яким відкривав нові місця і унікальний та самобутній музичний світ України.
Часу для відпочинку у чоловіка не вистачало, адже він був «одружений на роботі». Від самого дитинства Віталік був відповідальним та самостійно приймав зважені рішення. Його життя завжди було розплановано на декілька кроків і він впевнено йшов до своєї мети. Дуже любив порядок та мав свій особистий погляд на все, що його оточувало. Робив з підручних матеріалів чарівні поробки. Так, на 35-річчя батьків зробив та подарував їм обручки з орнаментом вишиванки. У вільний час робив простір навколо себе зручним і сучасним.
Любив і тонко відчував красоту. Маючи гарний смак облаштував вдома майстерню із задоволенням виготовляв авторські ювелірні вироби. Любив будувати плани і розмірковувати над майбутнім за філіжанкою запашної кави, в такі моменти до нього приходило натхнення. Збирав китайські мініатюри з пробкового дерева різних розмірів. Також з 2016 року збирав антикварні речі. У вільний час любив читати.
Вся сім’я Віталія завжди була патріотично налаштованою. Батьки і Віталій допомагали продуктами та морально підтримували військових хлопців в Гнутовому. Там у них була дача, тому була змога допомагати. Маріуполець, попри все, що відбувалося, вірив у світле майбутнє своєї країни. Говорив батькам, що «все буде добре та Україна поступово зміниться на краще». Мама підкреслювала, що після слів сина завжди заспокоювалася.
Чоловік багато працював. Жив і працював у Києві, Одесі, але знайшов себе повернувшись до рідного Маріуполя.
У 2016 році Віталій прийшов працювати в ювелірну майстерню, не маючи досвіду в цьому ремеслі. Впродовж перших місяців проходив навчання та зарекомендував себе як надійний і відповідальний працівник. Ювелірна справа припала йому до душі. Мабуть, саме це і особисті якості Віталія посприяли його швидкому навчанню та карʼєрному зростанню. Менше ніж за рік Віталій вже обіймав посаду старшого майстра, а невдовзі і заступника директора. Завдяки таким людським якостям як відповідальність, порядність і виняткова чесність, Віталій швидко здобув авторитет серед колег і довіру серед клієнтів. Він завжди вмів знайти спільну мову і тактично дати пораду. В цьому йому дуже допомагали його тонке почуття гумору, терпіння при оформленні замовлень і щира любов до людей. Протягом наступних років, розвиваючи свої професійні навички, Віталій вже мав чималу базу відданих клієнтів, які наполягали аби їх прикрасами займався саме він. Ювелірна справа була не тільки роботою, але й хобі. З часом Віталій захопився колекціонуванням антикварних і рідкісних ювелірних інструментів, нерідко жертвував їх для декору майстерні. Віталій мав багато ідей щодо розвитку майстерні і безперечно втілив би їх у життя, якби не повномасштабна війна, яка прийшла в його країну і рідне місто 24 лютого 2022 року. Та навіть попри те, що навколо Маріуполя вже йшли бої, і все місто охопила паніка, Віталій не покинув майстерню в перші дні війни, і до останнього був на звʼязку з клієнтами аби видати їм замовлення. Невдовзі йому все ж довелося лишити роботу, аби убезпечити рідних і стати на захист рідного міста.
24 лютого 2022 Віталій закрив усі справи по майстерні. Ввечері приїхав до батьків, які жили в іншому районі міста. Батькам він не говорив про своє рішення йти у військкомат. Та зранку, 25 лютого, Віталій все ж повідомив їм. Мама на це наголосила: «Сину, ти ж в мене один!» На що Віталій відповів: «Батьківщина в мене теж одна!». З батьками завжди переписувався українською. У кожному повідомленні підкреслював, що дуже їх любить.
25 лютого чоловік зі своїм однокласником приєднався до 109-тої окремої бригади територіальної оборони та став на захист міста Маріуполя. Зв’язку з сином не було. Батьки переїхали до будинку сина, який знаходився біля Маріупольської філармонії. 18 березня Віталій прийшов разом з побратимами. Тоді він повідомив, що його друг загинув.
Після запеклих боїв за місто маріуполець вийшов з оточення та 20 березня вирішив вивезти батьків. Дорога була дуже складною. Довго перебували у Бердянську, потім – Василівці, де ночували просто неба. До міста Дніпра дісталися лише 28 березня. Чоловік навіть не встигнув поділитися з батьками всім, що йому довелося пережити. 4 квітня Віталій вступив до лав 93-ї ОМБр «Холодний Яр» ЗСУ. Батьків не хотів засмучувати, постійно говорив, що в нього все добре, хоча в цей час перебував на гарячих точках. Переніс контузію у вересні 2022 року. Фото пересилав батькам без обличчя, щоб вони не могли дізнатися правди…
5 жовтня Віталій ніс бойове чергування на позиції поблизу міста Соледара Бахмутського району Донецької області. Ворог відкрив мінометний вогонь по місцю дислокації українських захисників. Під час того обстрілу Віталій загинув, рятуючи поранених побратимів з поля бою.
За словами побратимів, Віталій відрізнявся неабиякою самовідданістю. Був інтелігентним, не вживав нецензурну лексику, був завжди доброзичливим, ввічливим та врівноваженим.
6 жовтня, зранку, батьки дізналися про загибель сина. Це розбило їхнє серце, адже син був їх головною опорою та натхненням. Поховали Віталія у Дніпрі, на Алеї Слави Краснопільського кладовища.
Повномасштабна війна рф забирає найкращих українців, тих для кого «справедливість», «гідність», «свобода», «Україна» були не просто словами, а сенсом їх життя. Поронік Віталій Вячеславович є прикладом мужнього та гідного воїна – і назавжди житиме в наших серцях та нашій пам’яті. Вічна слава Герою!