Плохих Олександр Вікторович «Плохой»
15.05.1978 – 28.06.2023
Сержант взводу 2-ї роти 2-го штурмового батальйону 3-ї окремої штурмової бригади Сухопутних військ Збройних сил України. Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (11.12.2024, посмертно) – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові. Відзнакою Головного Управління розвідки Міністерства оборони України отримав Медаль – «Україна понад Усе» (31.05.2022 року). Розпорядженням київського міського голови від 31.01.2023 року нагороджений нагрудним знаком «За Сприяння Оборони Києва».
Олександр Плохих народився 15 травня 1978 року в Маріуполі. Він закінчив ЗОШ № 48 та Маріупольський будівельний коледж. У рідному місті зустрів і своє кохання, та у 2007 році одружився. З 2016 року родина Плохих проживала за кордоном, але з початком повномасштабного вторгнення прийняв рішення повернутися до України та вступити до лав ЗСУ. Початок військового шляху був покладений з ТРО в м. Київ: патрулював вулиці, брав участь в зачищенні груп ДРГ, стояв на захисті Києво-Печерської Лаври, вступив до полку ССО Київ Азов, який у 2023 році був перетворений в 3 Окрему Штурмову Бригаду.
Був справжнім добряком, з усіма знаходив спільну мову. Найбільше в Маріуполі любив море. Рідним, друзям та побратимам часто говорив: «До зустрічі на Азовському морі».
Чоловік дуже любив готувати. Мав гарне почуття гумору та загалом був душею компанії. Завжди всім допомагав, був дуже відкритою і щирою людиною.
Безмежно кохав свою дружину. Під час повномасштабної війни зробив їй пропозицію обвінчатись (це сталося після четвертого поранення Олександра). У шлюбі були 16 років. Обожнював свою донечку – Мирославу, яка народилася у 2014 році та була дуже довгоочікуваною дитиною. Любив проводити з нею час, подорожувати. Загалом родина для Олександра була завжди найціннішим та найдорожчим з усього, що він мав.
Мав чудовий голос і любив співати вдома та серед друзів на відпочинку. На власному весіллі навіть співав пісні коханій дружині.
Маріуполець брав участь у відсічі повномасштабного вторгнення військ рф в Україну, що розпочалося 24 лютого 2022 року. Був одним із українських воїнів, які літали в оточений Маріуполь під час гелікоптерних рейдів. Насправді він доклав неабияких зусиль, щоб потрапити до складу добровольців і опинитися в рідному місті, на захист якого дуже хотів встати, адже в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення знаходилась його родина (мама, сестра, батьки дружини). Там у складі групи, яка витримала 4 хвилі штурму, особисто знищив 10 російських окупантів. В рідному місті отримав дуже важке поранення – куля пройшла на виліт в шию, дивом не заділа життєво важливі органи. Під час поранення перебував на «Азовсталі». Олександр був евакуйований на гелікоптері на підконтрольну Україні територію – в Дніпро, де переніс складну операцію в клініці Мечникова, адже була пошкоджена гортань, тому він навіть не міг їсти. Процес відновлення був досить важким і тривалим. Але Сашко хотів якомога раніше повернутись в стрій, тому робив все можливе, щоб швидше відновитися.
І дійсно після відновлення маріуполець одразу ж повернувся до служби. За словами побратимів, Олександр був дуже мужнім та безстрашним воїном. Побратими завжди йшли до нього за порадою та навіть називали його своїм батьком.
У 2023 році Олександр разом із сім’єю відправився у відпустку на Закарпаття, де провів незабутньо час та мав надію повернутися у ці казкові місця.
Втім вже у червні 2023 року під Бахмутом разом із побратимом ліквідував штурмову групу та взяв у полон 2-х окупантів. Під час їх евакуації Олександр Плохих, на превеликий жаль, потрапив під артобстріл і загинув. Урочисте поховання пройшло на Краснопільському кладовищі – міський некрополь Дніпра, розташований у селищі Краснопілля.
Дружина Олександра – Євгенія – поділилася важливими спогадами про свого хороброго чоловіка. «Коли я питала , може досить, може повернешся… дістала відповідь… Якщо б ти хоча б раз бачила, що вони росіяни роблять з нашими людьми і нашою землею , ти б ніколи мене за це не питала!
Він був у рекруті третьої штурмової. Багато хлопців, котрі зараз займають високі посади, були набрані ним. Для них він був і залишився Батьком! І зараз вони так його називають.
Позивний Плохой зʼявився відразу, бо прізвище Плохих…
На його поховання прийшли дуже багато побратимів. Казали, що ми ще не бачили такої кількості людей. Загинув , бо пішов не в свій штурм. Бо тільки повернувся з відпустки з нами, з родиною, з першої 20-денної відпустки. 25 вона закінчилася, 28 він загинув.
Як сержант він не повинен був йти першим, але беріг хлопців. Відсунув побратима, не дав йому йти, сам пішов… Град, влучення за пів метра від нього…
Перестав за час війни спілкуватися російською мовою і мені наказав… і дитині… Завжди носив символи Української Держави. Розповідав нам Історію України. Ця війна витягнула з нас всіх розуміння – що ми УКРАЇНЦІ!!! Не напівросіяні, не невідомо хто! А НАЦІЯ – сильна , непереможна, непохитна. І ця нація в кожному з нас!».
Щирі слова командира 3 ОШБР Кухарчука Дмитра Васильовича чудово описують Олександра, як бійця, друга та справжнього Воїна.
«В мене немає достатньо сліз щоб вистачило хоча б на мільйонну долю втрати, яку отримав я, наш підрозділ, Збройні Сили, Україна…
Під час чергового штурму ворожих позицій загинув, без перебільшення, один з Богів Війни, сержант взводу 2 роти 2 штурмового батальйону 3 ОШБр, Плохих Олександр Вікторович, друг Плохой.
Можна всіляко оцінювати бійця за різними якостями, але про Плохого можу сказати одне: Найдостойніший. Один з не багатьох, хто літав на вертушках в оточений Маріуполь і повернувся після снайперського кульового поранення в шию… Один з тих, для кого штурм був сенсом життя. Плохой завжди казав мені: ну шо командир, коли вже в штурм? Один з тих, хто міг би досягнути ясних чинів, але головним чином Плохого було поле бою, де він реально проявляв себе, як Бог, щоразу після поранення повертаючись у стрій.
На одному з передостанніх штурмів, коли він був весь 300, не покидаючи поле бою, Плохой просто відповів: «я в порядку!».
Безумовно, він заслуговує найвищих почестей і я клопотатиму про надання йому Героя України, на жаль, посмертно.
Зустрінемось, друже. Дуже сильно люблю тебе. Памʼятаємо! Помстимося!».
У Олександра залишились дружина, донька та сестра з родиною, яким дуже не вистачає чоловіка, батька та брата.
«Герой України! Завжди на Щиті цілісності України! Неймовірно ним пишаюся… Чи повернула би я тоді його, чи заборонила би, знаючи, що він загине?
Ні – але би точно кинула би все і їхала за ним, щоб якнайбільш часу набутися з ним. Ненависть до росіян впеклася в мою кров… Ніхто не поверне вже моє серце, котре лежить з ним під землею, ніхто не поверне батька дитині…», – наголосила дружина Олександра.
Сестра Сашка, Олена, зауважила, що вона була «завжди за братом, як за кам’яною стіною. Він був найкращім моїм другом все життя, скільки пам’ятаю – завжди пишалась своїм братом-красенем: високий, мужній та добрий. Справжній чоловік! Мені дуже його не вистачає. Пам’ятаю як чекала на нього з армії ,коли була маленька – писала листи і він мені відповідав. І зараз чекаю».
Вічна слава і світла пам’ять Герою! Ми завжди будемо пам’ятати і шанувати подвиг Олександра – гідного сина своєї країни, чудового чоловіка та батька, турботливого брата і щирого друга, який поклав своє життя, захищаючи територіальну цілісність та суверенітет нашої держави.