Павліченко Сергій Миколайович «Броня»
03.09.1987 – 29.07.2022
Майор, командир ремонтної роти окремого загону спеціального призначення «Азов». За період проходження військової служби був відзначений такими нагородами: Пам’ятний знак «Захиснику Маріуполя», відзнака Президента України «За участь в АТО», Нагрудний знак «За доблесну службу», медаль «За військову службу Україні», Подяка НГУ, Грамота Верховної Ради України. Указом Президента України від 3 листопада 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Також отримав посмертну нагороду Черкаської міської ради «Захисник України – Герой Черкас».
Сергій Павліченко народився у селі Новопавлівка Запорізької області. Зростав дружелюбним, добрим та товариським хлопцем. Завжди був душею компанії, тому і мав багато друзів. З дитинства відстоював свою любов до рідної мови, хоча й розмовляв «суржиком». Ніколи не соромився свого походження з простої родини, сільської вимови, проте прагнув вдосконалення у всьому. В юності Сергій у вільний час обожнював рибалити з дідусем та дядьком, захоплювався механікою, ремонтував всім друзям техніку. Після закінчення школи вступив до Одеської національної юридичної академії, де здобув юридичну освіту і звання молодшого лейтенанта. Після навчання чоловік оселився в м. Приморську Запорізької області, де працював за фахом у виконавчій службі. Тут зустрів кохання та утворив сім’ю.
У 2014 році, коли в країні розпочалася довготривала війна, Сергій працював у військкоматі в м. Приморську. Тоді і дізнався про полк «Азов». Ідеологія підрозділу була йому дуже близькою: єдність побратимів, сучасні погляди на військову справу, щира та завзята любов до Батьківщини. Тож, рішення підписати контракт не викликало вагань. В лавах «Азову» Сергій знайшов однодумців, був гордий, що він на своєму місці, за покликом душі та серця, має можливість реалізувати власні погляди на життя.
Під час служби Павліченко С.М. брав участь у Широкінській наступальній операції, боях у Мар’їнці, Красногорівці, на Світлодарській дузі. На посаді командира ремонтної роти завданням Сергія було забезпечити роботу транспорту – легкового, вантажного та евакуаційного, який застосовували в польових умовах для проведення евакуації, буксирування, технічного обслуговування. Останні роки служби він жив на базі в м. Урзуфі, але кожні вихідні приїздив до родини у Приморськ.
З першого дня повномасштабного вторгнення підрозділ Сергія стояв на обороні м. Маріуполя. Опинившись в повному оточенні, українські захисники зайняли позиції на заводі «Азовсталь». Звідти, чоловік при кожній змозі виходив на зв’язок із дружиною Русуданою, неодноразово казав, що всі його дії як військового – заради майбутнього дітей, щоб вони ніколи більше не знали, що таке війна і мали змогу жити під мирним небом. Про себе писав лиш одне: «Все добре, кожен з нас виконує свою роботу». Вже тоді було зрозуміло, що наші бійці, як єдине ціле, стали щитом на захисті від ворога.
Востаннє Русудана побачила чоловіка на відео при виході з «Азовсталі», коли захисники Маріуполя отримали наказ піти в почесний полон. Сергій разом з побратимами опинився в Оленівці. Через деякий час знову випала можливість виходити на зв’язок. Русудана згадує, що навіть в смсках відчувалося знесилення і гнітючий стан наших військовополонених. Сергій писав, як сподівається повести синочка до першого класу, як безмежно любить свою родину і сумує за батьками, як мріє про ложку цукру та постійно бореться з почуттям голоду: «Купи мені меду і сало, засоли як ти вмієш то смачно готувати, хай воно мене чекає».
В ніч з 28 на 29 липня 2022 року на території колишньої колонії в смт. Оленівка, де утримували полонених військовослужбовців ОЗСП «Азов» стався підступний терористичний акт. Внаслідок жахливого вибуху загинуло більше 50 українських бійців, захисників Маріуполя. Побратими Сергія розповіли, що він спав в ту ніч у самому епіцентрі вибуху, і що нічого не встиг зрозуміти, бо згорів живцем. Тільки через рік, 25 травня 2023 року, в київському крематорії відбулася церемонія прощання з Сергієм. 27 травня прах незламного воїна поховали в Черкасах, де родина Павліченко живе від початку повномасштабного вторгнення.
Сергій був чудовою людиною, полишив після себе тільки світлі спогади. Побратими згадують його як приклад чесності, відважності та порядності. В бійця залишилися дружина та двоє дітей: 7-річний Назар і 10-річна Аделія. Для дружини Русудани він був взірцем справжнього чоловіка, який завжди давав любов, турботу, впевненість у завтрашньому дні. Дітям він дарував всю свою батьківську любов, прививав любов до рідного краю та України.
Русудана згадує, на скільки щасливою була їх родина в мирному житті. Тримаючи руку жінки у своїй, Сергій казав: «Подивись, як гарно навкруги: поля соняшників, блакитне небо, сонечко світе, десь там видніється наше Азовське море, працюють вітряки. Цінуємо те, що маємо!» Він був переповнений відчуттям обов’язку перед своєю країною. До нас прийшов ворог, який нещадно руйнує та знищує щасливе життя, і ми мусимо боротися заради майбутнього, заради нашої ідентичності. В цьому Сергій був переконаний, і поклав власне життя на вівтар миру в Україні.