Матвієнко В’ячеслав Олегович «Ісланд»

15.04.1990 – 22.03.2022

Старший солдат, стрілець-навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 3-Ї роти, 1-го батальйону окремого загону спеціального призначення «Азов». За час служби отримав наступні нагороди: відзнака Президента України «За участь в АТО»; нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеню; почесна відзнака командира 54-ї окремої механізованої бригади «Хрест 54 ОМБР». Указом Президента України від 2 квітня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеню.

В’ячеслав Матвієнко народився у місті Донецьк. Навчався у школі №25 міста Макіївка. По отриманні середньої освіти вступив до Донецького політехнічного технікуму, де здобув фах техніка-технолога з водопостачання та водовідведення. З дитинства В’ячеслав багато читав, любив образотворче мистецтво та малював неймовірні малюнки олівцем. Але серед його дитячих та юнацьких захоплень найповажніше місце займала гра у футбол. З 16 років хлопець був активним фанатом футбольного клубу «Шахтар» (Донецьк).

Донецькі футбольні фанати були одними з тих, хто демонстрував чітку проукраїнську позицію в своєму місті. У 2014 році В’ячеслав з друзями приймав участь у проукраїнських мітингах у м. Донецьку, намагався чинити супротив колаборантам, проросійськи налаштованим угрупованням. Вже в той час, ще на початку воєнних дій на Донеччині, війна буквально постукала у двері сім’ї Матвієнків – під вікно їхньої квартири на першому поверсі прилетів снаряд.

В’ячеслав із дружиною Христиною прийняли рішення переїхати до м. Дніпра. Тут у 2015 році у подружжя народилась донька Єлизавета. Того ж року родина знову змінила місце мешкання та оселилася в місті Маріуполь, який став для них другим рідним домом. А вже з 2016 року В’ячеслав прийняв рішення стати на захист рідної країни та взяв до рук зброю, ставши бійцем 54-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. Тут отримав свій перший бойовий позивний «Сява». У складі підрозділу брав участь у боях на Світлодарській дузі та в Попасній, отримав нагороди та відзнаки.

У грудні 2019 року В’ячеслав Матвієнко долучився до лав полку «Азов», де отримав новий позивний – «Ісланд». Вже на початку лютого 2022 року чоловік почав попереджати родину про наближення страшної війни, казав що краще виїжджати з міста. Останній раз В’ячеслав бачив дружину та доньку 19 лютого 2022 року, після чого він постійно перебував на військовій базі підрозділу.

Зранку 24 лютого В’ячеслав подзвонив дружині та наполіг на тому, щоб родина покинула Маріуполь. А за три дні до початку повномасштабного вторгнення його самого відправили на позиції у Волновасі. Бої йшли страшенні, наших захисників відтіснили до Маріуполя. Так опинився В’ячеслав на захисті міста, яке стало для нього другим домом. Пліч-о-пліч з побратимами утримували ворога тяжкою ціною, завзято тримали оборону оточеного Маріуполя. Зв’язок з рідними відтоді відбувався все рідше. В останньому повідомленні вже у березні 2022 року В’ячеслав писав дружині: «У мене все добре. Живий здоровий. Зв’язок зникає».

22 березня 2022 року у жорстоких боях на мікрорайоні Східний Матвієнко В.О. загинув під час виконання бойового завдання, зазнавши численних поранень не сумісних з життям. Тіло українського захисника до сих пір не передано родині. Близькі живуть надією про повернення сина, чоловіка та батька.

В’ячеслав завжди був світлою та позитивною людиною, багато жартував, міг бути кумедним для найближчих та найрідніших. З будь-яких ситуацій він з легкістю знаходив вихід, завжди приходив на допомогу, надавав підтримку товаришам та побратимам. Вірний друг. Коханий і люблячий чоловік. Найкращій, ніжний татко для донечки Єлизавети, яка перейняла від нього «золоте» волосся та наполегливий характер.

У 2017 році під час служби у ЗСУ В’ячеслав почав писати книгу. Нажаль вона була в електронному вигляді та залишилась у телефоні захисника. У цій книзі мова йшла про боротьбу, яку ми повинні вести, як на війні так і у повсякденному житті. Він багато розмірковував, чим би міг займатися у житті, якби не війна. І все частіше приходив до висновків, що більше не зможе жити без цієї боротьби.

Якось 24 серпня на своїй сторінці у соцмережах В’ячеслав написав: «Ненько, вітаю тебе з Днем народження! Хочу побажати, щоб ти розцвітала, стала могутньою державою. Щоб по твоїм горам, степам та кордонам не топталась брудними чоботами усяка нечисть та шваль. Щоб усі твої вороги перетворились на добриво для нашої родючої землі. Ми будемо тобі у цьому допомагати, як наші пращури. Ми віримо в тебе і бажаємо, щоб ти була вічна». Людина, яка пише такі слова на фронті – це справжній патріот, сила нації, відвага та віра, завдяки яким житиме Україна.