Лісень Дмитро Степанович «Лис»
11.10.1984 – 15.04.2022
Старший солдат, телефоніст відділення зв’язку взводу управління командира батареї 1-ої гаубичної артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону окремого загону спеціального призначення «Азов». Указом Президента України від 29 січня 2024 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Дмитро Лісень народився 11 жовтня 1984 року у місті Маріуполь. У 2007 році отримав вищу освіту за фахом «Металургія чорних металів» у Приазовському державному технічному університеті м. Маріуполя. Після завершення навчання працював на металургійному комбінаті ім. Ілліча, згодом – інженером в Українському інституті сталевих конструкцій Шимановського.
Коли людина цінує рідний дім, батьків, дітей та усе, що оточує її з дитинства – вона стоїть за це до кінця. До останнього подиху. Бо це її найбільший скарб. Саме таким життєвим принципам слідував Дмитро, коли у 2014 році, ще на початку кровопролитної війни, прийняв рішення стати на захист країни, долучившись до лав Національної Гвардії України. Виконував обов’язки старшого солдата. За участь в АТО у 2014 році отримав посвідчення «Учасника бойових дій». У 2015 році чоловік був демобілізований в запас та повернувся до цивільного життя. Здобув другу вищу освіту у м. Харкові в ХНУМГ ім. Бекетова за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія». Працював головним конструктором на підприємстві у м. Маріуполі. Згодом отримав посаду провідного інженера у «МЕТІНВЕСТ ІНЖЕНІРІНГ» м. Дніпра, де працював до початку повномасштабного вторгнення.
26 лютого 2022 року Дмитро Лісень добровільно звернувся до військкомату, щоб повернутися на службу. Встав на захист України у лавах ОЗСП «Азов» НГУ в/ч 3057, як старший солдат. Він ніколи не відчував сумнівів у своїх вчинках, бо завжди до кінця був вірним основним принципам української національної свідомості.
Останніми словами Дмитра в розмові з дружиною, 28 лютого 2022 року, були: «Живий, здоровий, на Азовсталі поряд з вами».
Загинув 15 квітня 2022 року, до останнього виконуючи свій військовий обов’язок. В цей день захисники міста отримали наказ прориватися з правобережжя на завод «Азовсталь». Оборонці колоною виконували переправу на БТР, на одному з яких був Дмитро, на мосту потрапили під ворожий обстріл. Доля забрала українського захисника, що героїчно захищав рідний дім від російських загарбників, захищав українську незалежність та свободу.
Рідні та друзі пам’ятають Дмитра вірним чоловіком, люблячим батьком, гідним сином. Найбільшою гордістю для батька є син, який ніколи не зрадить свого. Найбільшою гордістю для сина є батько, що вкладає усі свої життєві сили у своїх дітей. Саме таким був Дмитро для своїх батьків та своїх синів. Турбота та чесність супроводжували його буденність як найкращі друзі, бо вірив, що лише так може будуватись здорова українська нація.