Кушнір Вячеслав Олексійович «Маус»
02.07.1994 – 15.04.2022
Молодший сержант, командир 1-го відділення, 1-го взводу оперативного призначення 2-го батальйону оперативного призначення окремого загону спеціального призначення «Азов».
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). При житті мав наступні відзнаки: нагрудний знак «За доблесну службу», та за участь в антитерористичній операції, відзнака Ветерана війни, медаль «За військову службу Україні», грамота з турніру з боксу присвяченого пам’яті загиблих бійців під час широкінської операції, та грамота за високі результати у службово-бойовій діяльності.
Народився 2 липня 1994 року в селі Слобода-Шаргородська на Вінниччині у багатодітній родині, де мав 3 брати і 2 сестри. Ще з дитячих років Слава ходив до храму, прислуговував біля вівтаря, співав у християнському дитячому хорі, відвідував дитячі, а згодом – молодіжні зібрання при церкві. «Повага до ближніх, справедливість, милосердя, доброта – це чесноти, які були притаманні Вячеславу ще змалку. Молитва і любов до ближнього – це були не просто слова, а щоденна практика в нашій родині», – поділилася спогадами мама Вячеслава.
У школі Слава навчався добре. Його шлях розпочався з першої вчительки, яка не лише давала базові знання, а й щедро ділилася додатковою інформацією, заохочувала пізнавати світ ширше й глибше. Завдяки її старанням у Славка змалку сформувався інтерес до навчання, працьовитість і прагнення розуміти більше, ніж вимагала шкільна програма. Хлопці багато часу проводили з батьком: грали в шахи, влаштовували дружній бокс у боксерських рукавицях, часто перевіряв домашнє завдання, щоб було цікавіше, ніби граючись вивчали карту України та світу. Вони вчили назви гір та їх висот, морів та їх глибину, міста, річки, навіть змагалися, хто більше згадає міст чи країн на певну літеру.
Слава завжди старався бути справедливим, слухняним, часто допомагав, хто і щоб його не попросив. Та і друзів вибирав таких же. Любив футбол – ще з дитинства грав з братами у дворі, а згодом – у школі, в училищі та семінарії. Навіть під час служби в полку «Азов» не втрачав нагоди пограти. Його часто ставили на ворота – був надійним, уважним і сміливим воротарем, якому довіряли товариші.
Після 9-го класу Слава вступив у Вінницьке вище професійно-технічне училище на кухаря-бармена, там освоїв професію і паралельно ходив на секцію з боксу. Часто його запрошували бути аніматором у дитячих таборах. Свідчення дітей залишилися у записках, які він привозив додому. Писали, що він був для них класним, веселим, щирим, добрим.
Після закінчення училища у 2012 році, Славік вступає у семінарію Ордену Братів Менших Францисканців, навчатися на священника. Він відчував покликання проголошувати Слово Боже та служити людям.
В семінарії хлопець навчився грати на гітарі, складав вірші, пісні та писав до них музику. Тоді у Вячеслава народилися не лише пісні духовні, а також і патріотичні.
Багато писав віршів та пісень, особливо патріотичних, бо сам був палким патріотом до кісток. Книги історії, «Літопис української повстанської армії», «Трагедія мого краю», книги Шкляра, Біблія – дуже вплинули на формування характеру Вячеслава.
Переломним моментом у його житті став 2014 рік, тоді він з семінаристами приїхав на Майдан, допомагав пораненим, волонтерив.
Провчившись ще два роки у семінарії, Вячеслав усвідомив, що він не на своєму місці, часто згадував Майдан, тому залишив навчання у семінарії, збирав документи, пройшов вишкіл та вступив до лав Азову.
Ще перебуваючи в АТО, Слава привіз додому прапор, на якому був намальований образ захисника та написаний вірш Василя Симоненка:
«…Коли мечами злоба небо криє
І крушить твою вроду вікову
Я тоді з твоїм імʼям вмираю,
І в твоєму імені живу».
З 2017 року Вячеслав почав службу в Урзуфі, там і проживав. З 2020 року переїхав до Маріуполя.
У 2017 році хлопець підписав контракт із полком «Азов» Національної гвардії України. Він служив командиром відділення, неодноразово брав участь у бойових діях у зоні ООС, зокрема на Світлодарській дузі, де зазнав поранення, але після реабілітації знову повернувся до побратимів.
У 2019 році Вячеслав познайомився онлайн з майбутньою дружиною – Поліною. Саме тоді він був на Світлодарській дузі. Пізніше Поліна приїхала до нього у Маріуполь, і там в січні 2021 року вони одружилися. Там і проживали.
Повномасштабна війна застала мужнього Славіка у м. Золочів Львівської області на навчаннях підвищення офіцерського звання. У блокноті Вячеслава є один красномовний запис, зроблений ним: «Голосу думки ніхто не почує, якщо на все горло не крикнемо ми»… Через всю Україну в напівоточений Маріуполь він разом з побратимами повернулися, щоб зустріти ворога. На запитання сестри, чи їдеш на перед, написав: «Перед тут скрізь…їду на зустріч».
Побратим Вячеслава згадував: «Мауса знав дуже давно. Це боєць нашої залізної, другої сотні, знаменитої та легендарної, 2-го батальйону полку Азов. Пам’ятаю Мауса практично з самого початку, як він прийшов до нас в наш батальйон, як він молодим і з його, на той момент, дитячою, наївною посмішкою проходив КМБ, завжди усміхнений та веселий. Реально що запамʼятав – це його очі та посмішку. І завжди з духом патріотизму.
Він був в нас в батальйоні і в роті сержантом, але сержантом з офіцерським серцем. Я памʼятаю, що дуже часто він роздумував про те, що можливо, йому знайти себе в якомусь іншому ремеслі, але ми з побратимами завжди дивилися на його військові успіхи та його спеціальну бойову підготовку, та вражалися його знанням та вмінням. Завжди підбадьорювали та говорили: «Славік, тобі треба ставати офіцером та командувати особовим складом, в тебе це дуже гарно виходить». І це його надихало і, будучи на той момент сержантом, йому вже була довірена честь в Азові керувати взводом, він за фактом вже був на офіцерській посаді, був командиром взводу та був одним з найкращих».
Славі, як командиру доручили ділянку оборони з підлеглими йому військовими, і багатьох з них потрібно було вчити. Хлопці розповідали, що Вячеслав мудро розділяв завдання щодо оборони їхньої ділянки і втрат серед них не було. Чоловік розумів, що відповідає за кожного з них. «Все буде Україна. І не інакше!», – писав своїй дружині з оточеного Маріуполя.
Зі свідчень побратимів, Славові вдалося знайти в покинутих квартирах борошно та ще деякі продукти і, коли хлопці відпочивали зварив борщ, який бійці й досі згадують з теплом та ще якимось чином засмажив паляницю на пательні. Голодним хлопцям запамʼятався смак тих паляниць, який вони ніколи не забудуть. Побратими називали його «сержант з серцем офіцера». Бо він мав не лише бойовий дух, а й душу, яка світиться навіть у темряві.
«Маус був одним з командирів груп, котра стримувала ділянку, на якій постійно були спроби проривів і постійно лінія фронту пробивалася противником. Бої були запеклі. Там були не просто «піхотні пострілушки», а в цьому напрямку постійно працювали ворожі БТРи, танки, я вже мовчу про артилерію, авіацію. Маус жодного разу не відступив, не сказав, що «давайте може відкотимося» або «перейдемо, втечемо, все покинемо». Міцно тримав автомат у своїй руці, підбадьорював хлопців, реально був прикладом як для молодих хлопців з нашого полку, так і для хлопців, які були з нами з волі нагоди та долі із суміжних підрозділів. З нами були хлопці із ЗСУ, ТРО, Національної гвардії, які реально не мали не те, що бойового досвіду, а навіть тактично-навчального. І Маус взяв на себе відповідальність, можна сказати пригрів цих хлопців, взяв під своє крило, керував ними, і завдяки йому, та ділянка фронту, яка була на його плечах, за яку він відповідав, трималася однією з найдовших. Завдяки його здібностям, вмінням керувати, його сержантські та офіцерські здібності реально проявили себе якнайкраще. Але це насамперед завдяки не лише його професійним навичкам, а людським, моральним якостям. Це найважливіше. І дуже шкода, що я не можу сказати йому це наживо, хоча я радий і гордий, що я встиг побачити його в Маріуполі, поплескати його по плечу і побачити його посмішку. Це справді дорогого коштує. Дякую йому як бійцю, дякую йому як командиру і як людині», – поділився спогадами один з побратимів Слави.
Слава загинув при прориві на Азовсталь 15 квітня 2022 року. Він на своєму планшеті повністю спланував маршрут. До заводу дійшов весь його склад але без нього – без командира, бо Вячеслав залишив там себе, прикриваючи своїх побратимів, отримавши поранення в шию.
Похований 12 жовтня 2022 року на Алеї Героїв Шаргородського кладовища.
У Вячеслава залишилися мати, дружина, брати і сестри.
«5 років контракту, 5 років оборони України, 5 років захисту людських життів. Син мріяв рятувати душі, а став також рятувальником людського життя», – наголосила мама Слави.
Для рідного брата Вячеслава – Євгена – загибель брата у Маріуполі стала точкою неповернення. Він не міг залишатися осторонь, не міг залишатися далеко. Тому невдовзі, влітку 2023 року, підписав контракт, вступив до лав 12 бригади спеціального призначення НГУ «АЗОВ» – не міг інакше. Був командиром гармати. Він став до лав захисників нашої держави, щоб боротися за свободу, за родину, за пам’ять брата, і за всіх, хто потребував захисту.
«Не зможу спокійно жити і ховатися за довідкою «брата загиблого» і дивитися в очі молодшим захисникам, які віддають свої життя» – говорив матері. Загинув Євгеній 26 березня 2025 року під час виконання бойового завдання внаслідок ворожого артилерійського обстрілу на Донеччині.
Змиритися із загибеллю Вячеслава не могла і його дружина. Так Поліна організувала збір коштів (понад мільйон гривень) на помсту, також створила шеврон на його честь та пише книгу про його життя.
Подвиг воїна – це пам’ять, що житиме вічно. Це свічка вдячності в серці кожного, хто сьогодні має змогу жити, мріяти, творити. Він став частиною історії, уособленням справжньої честі та незламності українського народу. Навіть тоді, коли сили Вячеслава були на межі, серце вело його вперед, бо знав: від його вчинку залежить доля інших. Вічна слава Кушніру Вячеславу – справжньому Герою України! Дякуємо йому за відвагу, за захист нашої землі, за те, що поклав своє життя заради нашого миру. Світла пам’ять і вічна вдячність!