Колмиков Роман Юрійович «Вахр»
18.09.2001 – 16.03.2022
Солдат, навідник 1-го зенітного артилерійського відділення, 1-ї зенітної артилерійської батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону ОЗСП «Азов». Указом Президента України від 25 березня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Роман Колмиков народився у смт. Вороновиця Вінницької області. Разом з родиною проживав у місті Вінниці. Навчався у школі № 32, згодом у Вінницькому національному технічному університеті за спеціальністю «Менеджмент». З дитинства Роман був веселим, та з роками став жартівливим юнаком, любив танцювати, грав у футбол у дитячій «Ниві».
Однак, найвизначнішим його захопленням завжди була історія. Мама Романа, Вікторія Колмикова згадує, як ще у другому класі на позакласній годині син розповідав дітям про диктаторів Гітлера і Сталіна.
«На полицях у нас тіснилися книги про Хмельницького, Грушевського, Петлюру, київських князів, Сікорського, Вернадського, збірки Франка та Сковороди, про етнічні українські інструменти, українські традиції та фольклор. Син завжди казав: «Знай свою історію, поважай культуру та традиції свого народу. Люби свій дім, і в боротьбі за свободу відчуєш дух свого роду!» – ділиться спогадами пані Вікторія. А ще згадує, що в одному з телефонних дзвінків за три місяці до великої війни син попросив надіслати йому посилку з особистими речами і обов’язково туди покласти «Кобзар» Шевченка. Це була одна з найважливіших для нього книг.
Вибір Романа стати на захист України був свідомим. Ще після закінчення школи він вирішив вступити до лав полку «Азов». З вересня 2020 року служив у Маріуполі як навідник зенітного артилерійського відділення. Завжди першим безстрашно рвався у бій. Володів знаннями з тактичної медицини. Цілеспрямований боєць отримав у підрозділі псевдо «Вахр». У перекладі з німецької це означає «істинний, справжній». І воїн цілковито відповідав цим якостям. Хлопець мріяв бути елітою «Азову» – служити у розвідці.
На запитання мами, чому «Азов», Роман відповів: «Для мене честь брати участь у творенні історії України! Для мене честь приєднатись до героїв своєї країни! Бо допоки є ті, хто вийде боронити Україну, ми як нація – варті поваги!»
За місяць до великої війни Роман Колмиков брав участь у розвідувальній операції на судні «Донбас», і попереджав про наближення повномасштабної війни. Саме повномасштабне вторгнення «Вахр» зустрів на базі підрозділу в селі Юр’ївка Донецької області разом зі своїми побратимами. Про подробиці боїв та участь у них рідним розповідав мало, не хотів аби вони зайвий раз переймалися за нього. «Все добре, працюю» – писав Роман матері та сестрі. І ані слова про страх, хоча вже тоді перебував у самому пеклі. Під час оборони Маріуполя бійців-азовців відправляли у найгарячіші точки. Частина підрозділу, у який опинився Роман, давала відсіч ворогу на Правому березі міста.
Востаннє мама Вікторія спілкувалася з сином 15 березня 2022 року. Він тоді сказав: «Якщо ти бачила фільми про другу світову то, мам, не війна. Тут пекло. Допомагай людям, ти не уявляєш, що вони тут переживають… А насправді, мамо, я щасливий, що саме тут, де маю бути!» Роман розповідав про злочини росіян, які не давали цивільним покинути місто, і розстрілюють всіх – і старих, і малих.
У той момент Вікторія просила сина про єдине – щоб себе беріг, нагадувала про спільну мету звести будинок для всієї родини. Але Рома відповів, що це тепер вже не так важливо. Звитяжний, не по роках мудрий хлопець мріяв побудувати будинок біля озера і завести собаку породи кане-корсо. На жаль, цим мріям не судилося здійснитися.
«Вахр» загинув 16 березня 2022 року під час жорстоких вуличних боїв у Маріуполі, працюючи на прикритті – куля російського снайпера потрапила під бронежилет і влучила прямо в серце молодого патріота.
«Тоді ніхто не розголошував про втрати. Про загибель сина я дізналася зі сайту президента, що син нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно» – розповідає мама Вікторія. У загибель Героя ніхто не хотів вірити. Понад 7 місяців рідні не знали напевно, чи загинув Роман. Однак у вересні 2022 року, в одному з рефрижераторів із тілами у Бучі Вікторія знайшла сина. Також, на фото жінка впізнала татуювання сина – на грудях напис «слов’янин», а на правому лікті Чорне сонце. Загибель підтвердила і процедура ДНК. Відважний воїн був похований 14 жовтня 2022 року на Алеї Слави Сабарівського кладовища у місті Вінниці.
Роман Колмиков сам наполегливо створював і формував себе, свою особистість. Займався всіма видами єдиноборств, загартовувався в ополонці, завжди досягав подолання того, чого боявся. Багато уваги приділяв як фізичному, так і духовному розвитку. Завжди відстоював правду й справедливість. Перевагу віддавав здоровому харчуванню, не мав шкідливих звичок. Засуджував алкоголь, казав, що це впливає на свідомість і дух людини.
«Рома понад усе любив танцювати та багато жартував, – згадує молодша сестра Аріна, – І захоплювався історією, згодом пішов її створювати власноруч».
Теплі яскраві спогади залишились про молодого бійця й у побратимів. Друг Яр ділиться роздумами-спогадами про «Вахра»:
«Коли я перевівся у зенітно-ракетний артилерійський дивізіон, Вахр вже служив у цьому підрозділі. Так ми й познайомилися з цим зовсім молодим хлопцем. Одразу зауважив, що саморозвиток займав увесь його час: він був цілковито зосереджений на фізичній та військовій підготовці. Його цікавило все і набагато глибше – не тільки те, що входить до вмінь та знань за профілем нашого підрозділу, а й піхота, розвідка, різні види озброєння… Вахр, здавалось, поглинав, засвоюючи всю цю військову науку і присвячував їй чи не увесь свій вільний час. Спорт – то взагалі його пристрасть.
Роман був, на жаль – був, людиною, яку дійсно можна назвати Патріотом з великої літери. Вахр був наче просякнутий потужною ідеєю. Але вона була така багатоскладова – вибудована на відчутно великих підвалинах його знань історії людства. Він, зокрема, мав чималий інтерес до язичництва, але це проявлялося не у якійсь банальній цікавості чи юнацькому фанатизмі, зовсім ні! Сам спосіб його життя був таким. От є люди, які бачать першою чергою в оточуючих їхні помилки чи слабкості, а щодо своїх – вони, ніби, сліпі. У Вахра ж все було якраз навпаки – високі вимоги він ставив спочатку до себе. Ми з ним багато спілкувалися на різні теми, тому що він був дуже цікавим як особистість. Розмовляли про життя, про армію і в тому числі – про його світогляд. І це мене вражало в ньому – хлопець в такому молодому віці і так до самого себе вимогливо та відповідально ставився. Вахр мав високі моральні принципи і суворо їх дотримувався. Всебічно розвинений, дуже активний. Що ще особливо впадало у вічі у ньому – він не виставляв нічого напоказ: це не були показові виступи «про людське око», не носив маску – він жив тут і зараз, був саме таким, а не здавався, і завдяки цьому яскраво виділявся. Ще одна його відмінна риса – він умів ставити собі цілі і йти до них, а цілі його були не дитячі, а серйозні та вагомі. Вахр ніколи не боявся висловлювати і відстоювати свою думку, мав лідерську жилку. Так, він, як і вся молодь, жартував у компанії, міг підколоти когось по-доброму, занудним він точно не був. Але якщо потрібно було проявити серйозність, то він одразу включався з повною відповідальністю та віддачею. Вахр брав активну участь у житті підрозділу, міг підтримати будь-яку тему, енергійний, ініціативний та допитливий.
Щоразу, коли Вахр розповідав щось про своїх рідних, ставало очевидним, що його родина була для нього на першому місці та понад усе. Він завжди це казав з гордістю, пишався своїми рідними та ніколи не соромився того, як це часто буває у колективі. У його оповідях явно відчувалася неймовірна повага до його мами. Вахр словами це не говорив прямо, але коли мова йшла на дотичні теми, то ця повага дуже сильно проявлялась. Він часто думав про свою родину, переживав і зробив би усе для неї. Власне, й на захист їх він став на герць. Для нього його рідні були найкращими.
Вахр дуже затято рвався у бій та на завдання. Ще до повномасштабного вторгнення його дуже бісило, коли в інших підрозділів були бойові виїзди, а у нього ні. Страшенно злився з цього приводу, а я йому казав: «Почекай, Вахре, прийде і твій час, не переживай». Його виводило з себе, що хтось вже десь там воює, а він ще – на базі і тренується. Уже під час оборони Маріуполя нас кидали у резерв у гарячі точки. Потім підрозділ розділили – я поїхав на Лівий берег, а він – на Правий. Вахр дуже радів, що поїхав кошмарити орків. Але під час бою ворожа куля залетіла йому під бронік прямо у серце.
Цей хлопець реально був одним із тих, хто зміг би за собою вести людей, він показував приклад воїна, тому що й був Воїном-захисником, а не розгубленим юнаком. Сміливості та відваги у ньому було – хоч відбавляй!»
Роман Колмиков у свої 20 років був прикладом істинного патріотизму та відповідальності, мужнім воїном та людиною, здатною стати голосом свого покоління. У його постаті поєднувалися відвага, висока моральність і невичерпна енергія, тож разом із ним країна втратила частину свого майбутнього. Молодий хлопець із великим майбутнім, який віддав за волю своєї держави найцінніше – власне життя. І такі втрати болять Україні особливо гостро.