Іщенко Олександр Олександрович
13.06.1969 – 22.07.2024
Моряк торгового флоту. У лютому 2022 року добровільно вступив на службу військовим водієм до територіальної оборони полку «Азов». За 27 років роботи на флоті неодноразово був відзначений почесними грамотами, подяками керівництва, серед яких грамота за спасіння судна.
Олександр Іщенко народився у Маріуполі, дуже кохав рідне місто, де провів усе життя, знайшов сімейне щастя та професію своєї мрії. З дитинства Олександр мріяв про морські простори. Закінчивши школу, пішов навчатись на тракториста, згодом – працював разом із батьком на заводі «Азовсталь», проте дитяча мрія взяла верх над усім. Олександр вступив до морського училища, а вже незабаром пішов у свій перший рейс. Був мотористом машинного відділення. Відтоді по кілька місяців на рік життя чоловіка було пов’язане з морем – вільна стихія, солоне морське повітря та безмежна радість від захоплення справою по душі. І в особистому житті доля подарувала Олександрові щастя. З коханою дружиною познайомилися, коли обом було по 16 років, на маріупольському пляжі «Піщанка», знов об’єднало рідне Азовське море. Душа в душу провели разом 34 роки подружнього життя, виховували довгоочікувану донечку, а згодом вже й онуків.
17 лютого 2022 року Олександр Іщенко повернувся з чергового рейсу, а вже 27 лютого добровільно вступив до територіальної оборони. Дуже швидко чоловік опинився в рядах бійців полку «Азов» на заводі «Азовсталь». Пліч-о-пліч з побратимами-захисниками боронив свою землю, своє місто, свою сім’ю від підступного ворога, був контужений. Родина Олександра в цей час залишалась у рідному районі Маріуполя, на «Черьомушках», і зв’язку між ними майже не було через безупинні страшні обстріли, через облогу та гуманітарну катастрофу, у якій опинилось місто. Дружина Олена згадує про останню зустріч із чоловіком: 13 березня 2022 року він прибіг на район та розшукав рідних, що ховались в одному з підвалів сусіднього будинку. «Потерпіть, я вас обов’язково звідси заберу» – були останні слова чоловіка. Пізніше донька Олександра змогла виїхати з оточеного міста, проте Олена залишилась у Маріуполі, сподіваючись розшукати свого коханого чоловіка. Жодної звістки чи інформації не було, і у квітні жінка також виїхала до рідних у м. Дніпро.
Тільки 18 травня 2022 року, коли українські захисники вийшли за наказом Президента України у почесний полон з території заводу «Азовсталь», родина побачила серед полонених Олександра. Наступні 13 місяців Олександра Іщенка разом з побратимами утримували у слідчому ізоляторі міста Донецьк. Щоденні знущання, тортури, побиття. У липні 2023 року 22 військовополонених українських захисників та захисниць, серед яких був і Олександр Іщенко, перевели до СІЗО у місто Ростов-на-Дону, де над ними вчинили судову справу. Пекло жорстоких катувань продовжилось і тут. Декілька разів українських військовополонених вивозили нібито на обмін, проте кожен раз повертали до в’язниці, де знов і знов доводилось проходити крізь психологічний тиск та фізичні знущання.
Олександр був стійким бійцем, не терпів несправедливості, не хотів коритися ворогу, відмовлявся зрадити свою країну. За свідченнями очевидців та адвоката, якого найняла родина з надією повернути чоловіка додому в Україну, Олександр не раз відкрито виступав проти жорстоких знущань над ув’язненими. Ймовірно, одна з таких ситуацій закінчилась для чоловіка загибеллю. 22 липня 2024 року, після 26 місяців тортур, Олександр Іщенко був закатований у російських застінках.
За результатами судово-медичної експертизи української сторони Олександр отримав множинні переломи ребер, закриту травму грудної клітини та помер від больового шоку. Українського патріота та захисника Олександра Іщенка поховали у місті Дніпрі, на Алеї Слави Краснопільського кладовища.
Після стількох місяців боротьби та надії біль від втрати у родині Іщенків не втихає. Для рідних і близьких Олександр Олександрович був найкращим чоловіком, батьком та дідусем. В нього залишилися дружина, донька, зять, до якого ставився як до рідного сина, дві онучки. Навіть у найтяжчі хвилини, у полоні він часто згадував своїх найрідніших дівчат, називаючи їх тільки королевами та принцесами. Надзвичайно привітна та чуйна людина, його серце завжди було відкрите для допомоги, хоча б і серед ночі міг прийти на поміч тим, хто її потребує. Волелюбна душа Олександра не дарма тягнулась до моря, адже його щирість, стійкість та мужність були такими ж безкрайніми. У серцях його побратимів, друзів, усіх хто його знав, вічно житиме пам’ять про Сан-Санича, Саньочка, «Морячка», чий власний життєвий приклад вкотре доводить – Україна та українці незламні!