Демчук Богдан Михайлович «Вогник»

28.05.1995-29.04.2022

Головний сержант, заступник командира роти матеріально-технічного забезпечення окремого загону спеціального призначення «Азов». При житті отримав наступні нагороди: медаль «За сприяння в охороні державного кордону України» (2016), відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» (2016), Почесна відзнака «За оборону Маріуполя» (2017). Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У вересні 2022 року удостоєний звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади», посмертно.

Богдан Демчук народився у с. Жадани Вінницької обл. В дитинстві був дуже активним та непосидючим. У 2005 році родина переїхала на Хмельниччину в село Правдівку, Ярмолинецького району, а ще через два роки – в сусіднє село Шарівку. З дитинства Богдан був схильний до мистецтва, відвідував гурток художньої творчості, музичну школу. Професійну освіту слюсаря з ремонту автомобілів та водія категорії «С» здобув в Ярмолинецькому професійному ліцеї. В с. Шарівці друзі охрестили Богдана «Вогником», після вступу на службу до полку «Азов», цей позивний супроводжував хлопця до останнього подиху життя.

Буремного 2014 року Богдан не зміг стояти осторонь російського вторгнення на сході України, восени вступив до лав громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону «Плоскирівська сотня». Його задачею було довозити гуманітарну допомогу до передових позицій українських військових в Приазов’ї. Саме тут Богдан дізнався про мужніх та вмотивованих воїнів бригади «Азов» і поставив собі мету поповнити їхні ряди.

3 лютого 2015 року, пройшовши базовий курс бойової підготовки, як один з найбільш гідних та загартованих рекрутів, Богдан Демчук отримав заповітний шеврон та став бійцем полку «Азов». В перший місяць проходження служби разом з побратимами був командирований в зону бойових дій та брав безпосередню участь в Павлопіль-Широкинській наступальній операції, внаслідок якої було звільнено 5 населених пунктів і відкинуто сили противника на 20 км від околиць м. Маріуполя.

На початку повномасштабного вторгнення Богдан Демчук знаходився на військовій базі полку «Азов» в с. Урзуфі. Того ж дня з побратимами виїхав до Маріуполя і саме там пройшов найстрашніші дні війни. Питання убезпечення життя найрідніших йому людей, дружини Надії та сина Міші, які мешкали у с. Мангуші, було для Богдана найважливішим. Серце заспокоїлося лиш тоді, як дізнався, що його родина доїхала до матері у Хмельницьку обл.

Більше двох місяців у повному оточенні Богдан Демчук разом з братом Олегом та побратимами тримав оборону міста Маріуполь. Попри в десятки раз переважаючу силу ворога, майже безперервний прицільний обстріл, без поповнення запасів води, їжі, боєкомплекту, ліків та без вивезення поранених, українські захисники вели запеклі бої за місто, яке противник стирав з лиця землі. Але оборонці Маріуполя не здавалися. Їхні рішучі дії відіграли ключову роль в перші місяці війни та зламали плани нападників.

Тримаючи оборону міста, знаходячись на «Азовсталі», Богдан при кожній змозі писав повідомлення рідним, дякував мамі Тетяні, що виростила їх з братом патріотами своєї країни, висловлював віру у деблокаду Маріуполя. В його смсках приходили найщиріші побажання: «Живіть, просто живіть! Це найкраща підтримка і допомога! Дихайте свіжим повітрям, відпочивайте! Бо коли у вас все добре, то ми знаємо, заради чого ми тут. І будьте Українцями! Все буде добре!».

29 квітня 2022 року Богдан Демчук, виконуючи бойове завдання на території оточеної ворогом «Азовсталі», разом з побратими потрапив під артобстріл. Загинув у віці 26 років, за місяць до свого дня народження, отримавши уламкове поранення несумісне з життям.

Богдан був відповідальним та цілеспрямованим, надзвичайно товариським, любив жартувати та запалювати веселі іскорки в очах співрозмовника. Рідні та друзі пам’ятають його щиру усмішку та готовність поспішити на допомогу. Він любив життя, сина, дружину, родину та неньку Україну. Демчук Богдан ніколи не боявся викликів, завжди був готовий стати на захист справедливості та вірного шляху. Загинув як воїн, зі зброєю в руках, захищаючи свою родину та всю Україну.

В одному з останніх повідомлень дружині Богдан писав: «Надя, якщо я не повернуся, ти маєш виростити нашого сина справжнім українцем. І розповідай йому про тата – нехай він знає, що я захищав Батьківщину. І живи, продовжуй жити – не закривайся від людей». Це важке повідомлення після загибелі Богдана допомогло родині зрозуміти, як жити далі.