Лемпіцький Руслан Андрійович «Кутузов»

25.09.1982 – 20.03.2022

Штаб-сержант, технік 3-роти оперативного призначення окремого загону спеціального призначення «Азов» в/ч 3057 Національної гвардії України. За час військової служби був нагороджений почесним знаком «Маріуполь відстояли і перемогли», почесною відзнакою «За оборону Маріуполя», відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції». Указом Президента України від 2 квітня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Руслан Лемпіцький народився у місті Вінниця разом зі своєю сестричкою Людмилою, з якою вони були двійнятами та мали дуже потужний енергетичний зв’язок. З малого дитинства Руслан та Людмила на відстані відчували один-одного. Не меншою любов’ю та розумінням був пов’язаний і зі старшою сестрою Оксаною, яка допомагала протягом життя, була поруч, підказувала як вирішувати усі проблеми, непорозуміння, підтримувала, раділа успіхам.

Руслан ріс дитиною енергійною, доброю, але з твердим характером. Серед друзів та однолітків нічим особливим не відрізнявся. Полюбляв спорт та піклувався про власний фізичний розвиток, займався акробатикою, плаванням, легкою атлетикою.

Середню освіту здобув у школі №10 міста Вінниця. У 2001 році отримав диплом бухгалтера у Вінницькому професійному училищі №4. У 2012 році закінчив Аграрно-промисловий коледж Вінницького аграрного Університету за фахом «Правознавство» та отримав кваліфікацію юриста. Руслан продовжив вивчати юриспруденцію у Білоцерківському Національному Аграрному Університеті, який закінчив у 2021 році, отримавши ступінь бакалавра галузі питань «Право». У цивільному житті працював менеджером у сфері торгівлі на кількох Вінницьких підприємствах.

Військову строкову службу Руслан проходив у рідному місті Вінниця. В Бориспільській школі сержантів отримав звання молодшого сержанта. Питання про захист Батьківщини ніколи не було для хлопця сумнівним, вважав це обов’язком кожного чоловіка. У 2014 році Руслан зі своїми друзями та сестрою Людмилою були на Майдані Гідності. А вже у квітні 2015 року в Києві, завдяки своїм фізичним та розумовим здібностям, успішно пройшов надскладний вишкіл у загоні добровольчого формування «Азов». По закінченню підготовки Руслана було направлено до полку «Азов» з дислокацією у місті Маріуполь. Відтоді завзятий боєць брав участь у боях на Луганському та Донецькому напрямках, а також на Світлодарській дузі.

22 лютого 2022 року Руслан зателефонував сестрі Людмилі та поділився думками, що через декілька днів почнеться повномасштабне вторгнення російських військ на нашу територію. Світанок 24 лютого, який змінив життя усіх українців, він зустрів разом із побратимами у Маріуполі, обороняючи місто, яке принесло в його життя й щасливі моменти, адже саме тут Руслан зустрів другу дружину.

Перші дні війни вдавалося телефонувати кожен день, але часу вистачало лише на дзвінок комусь одному з рідних. Звістки від Руслана передавали один одному. Він просив берегти себе, пересиджувати бомбардування хоча б у підвалах, запастись продуктами, ліками та водою, адже знав вже на власному досвіді, якою страшною може бути війна. Розповідав, які жахіття відбуваються в оточеному ворогом Маріуполі – усе горить, місто бомблять з усіх видів озброєння: з неба, з моря, з суші. Проте, як справжній воїн, Руслан не впадав у відчай, завжди казав: «Дуже важко фізично, але страху не маємо. Ми готові боронити нашу Державу і не допустити ворога в глиб України».

Далі дзвінки стали рідше, не було зв’язку по 3-4 дні. Рідні з надією чекали хоча б коротке смс, та раділи навіть отримавши простого смайлика. Та щодня молилися – уся родина, друзі, діти, знайомі й незнайомі люди – щоб Бог зберіг життя всіх наших захисників.

З часом при телефонних розмовах відчувалось, що Руслан став дуже засмучений. Згадував, як багато загиблих цивільних людей, тіла у Маріуполі лежать просто на вулицях й ніхто не може їх поховати, бо через безупинні ворожі обстріли просто немає такої можливості. Розповідав, що діляться водою та їжею з цивільним населенням, адже у місті, відрізаному від України, вже відчувався брак води та продуктів. А ще перед самим повномасштабним вторгненням у друга-побратима Руслана народилось дві дівчинки-близнючки, вони знаходились у пологовому будинку, де діток не було чим годувати, вони плакали від голоду. Тоді Руслан із батьком дівчаток роздобули багато дитячого харчування і завезли до пологового будинку, на який згодом росіяни скинули потужну бомбу…

13 березня 2022 року Руслан вийшов на зв’язок, був дуже втомлений, але розпачу у його голосі не відчувалось. І знову 6 днів ані звістки. 19 березня зміг зателефонувати до усіх рідних і до дітей. Сестрі Людмилі сказав: «Я з вами, напевно, більше не побачуся. Не знаю, чи ми зможем вийти живими». Просив берегти маму та піклуватись про його дітей. Це був останній дзвінок, коли рідні чули Руслана.

20 березня 2022 року при обороні Маріуполя, виконуючи бойове завдання по евакуації поранених та загиблих, Руслан знаходився за кермом автомобіля, у який ворог поцілив авіабомбою ФАБ. Про цю трагедію рідні дізнались наступного дня, з телефонного дзвінка від патронатної служби «Азову». Руслан Лемпіцький загинув на місці. Довгих 21 місяць родина чекала на звістку, молили Бога про диво. Проте, результати 3-х тестів ДНК зійшлися з тестами мами та сина Руслана. Чин поховання відбувся 9 грудня 2023 року у м. Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

Не дивлячись на збіг 3-х тестів ДНК, вся велика родина чекає Русланового повернення додому живим. Можливо тому, що не змогли з ним попрощатись, не бачили його тіла, адже труна була закрита. І це дає рідним, хоч маленьку, але надію.

Руслан Лемпіцький з маленького хлопчика виріс високим, статним чоловіком, чесним, рішучим, швидким, принциповим, запальним і мужнім. Завжди цікавився історією України та всесвітньою історією. Заняття спортом, хоча й не професійним, загартовували характер, вчили долати перешкоди, будь що йти до перемоги. Він мав високі показники швидкої реакції та дальності метання, влучно стріляв. Своїми досягненнями ніколи не хизувався, а навпаки старався бути у тіні, просто з честю виконувати свій обов’язок. Любив швидку їзду на автомобілях та риболовлю, свою родину і своїх дітей. У Руслана було багато друзів і ніяких поганих звичок.

Сестра захисника ділиться спогадами: «Часто запитують, чому у Руслана псевдо «Кутузов»? Це ще з самого дитинства. Коли Руслану було 3 роки, він впав на металеву рейку і розбив брову над лівим оком. Йому в лікарні наклали шви і забинтували повністю все око. Коли ми приїхали з лікарні, то в будинку, в якому ми проживали, старші хлопчики сказали, що він Кутузов. Після цього його по імені мало знали, а хто такий Кутузов знали всі. Будучи вже на службі в «Азові», Руслан залишив собі це псевдо».

«Кутузов» жодного дня не жалкував, що обрав службу саме у підрозділі «Азову». Йому тут імпонувало усе – дисципліна та порядок, повага побратимів один до одного, відповідальність та чистота. І хоча він мало розповідав рідним про службу, оберігав від зайвих переживань, та «Азов» став для Руслана другою сім’єю. Пліч-о-пліч стояли на захисті України, раділи досягненням один одного, підтримували у скрутні часи, прикривали побратимів у боях.

Руслан Лемпіцький був справжнім прикладом мужнього, самовідданого захисника, віддав своє життя, рятуючи життя інших, за кермом евакуаційного автомобіля. Його ім’я навіки вписане у книгу пам’яті воїнів-героїв, що добровільно й беззавітно стали на захист незалежності та цілісності своєї країни.