Супрунов Олександр Олександрович «Гусар»

14.03.1984 – 08.05.2022

Майор спецпідрозділу Служби безпеки України ЦСО «А» (Альфа). За час служби офіцер був нагороджений медаллю за заслуги перед ЗСУ, нагородною вогнепальною зброєю (пістолетом Макарова). Указом президента України від 28 липня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Олександр Супрунов народився у місті Донецьк. Навчався у загальноосвітній школі №95. У 2000 році вступив до Донецького національного технічного університету на спеціальність «РПМ-г (розробка корисних копалин)». Протягом навчання Олександр активно займався спортом та брав участь у змаганнях, у зв’язку з чим на третьому курсі став тренером з тхеквондо в спортивному клубі «Олімп». Закінчив навчання у 2005 році, отримавши диплом спеціаліста за фахом «гірничий інженер». Після закінчення військової кафедри, став офіцером запасу. У 2009 році чоловік розпочав військову службу в Управлінні Служби безпеки України у Донецькій області. Це було прагнення, до якого докладав багато зусиль, тож, початок служби переповнював надзвичайною радістю.

Олександр завжди ставив перед собою найвищу планку, яку старався гідно тримати, добивався своїх цілей, як би важко не було. Це стосувалося як спорту, так і бойової підготовки. Коли у Маріуполі відбувався чемпіонат України, він виборов три перших місця у трьох номінаціях. Серед заслуг Олександра у спорті: багатократний чемпіон Донецької області з кікбоксингу і тайського боксу, переможець Кубку Донбасу по К1 серед професіоналів (2011), призер чемпіонату України з кікбоксингу (2012), чемпіон України з кікбоксингу (2013), віце-чемпіон України з тхеквондо серед ветеранів (2017), чемпіон України з тхеквондо серед ветеранів (2018), віце-чемпіон України з кікбоксингу. Навіть травми не зупиняли чоловіка від участі у спортивних змаганнях, так само не пропускав і щоденні тренування зі зброєю, видаючи показники рівня екстра-класу.

Олександр не лише сам серйозно займався спортом – йому була небайдужа доля молодих спортсменів. Вже під час життя у Маріуполі часто відвідував дитячий будинок, де перебувало чимало маленьких переселенців з окупованих міст. Там були хлопці, які хотіли серйозно займатися боксом. Олександр із друзями самостійно закупили для дітей необхідне боксерське спорядження, постійно підтримували, як фінансово так і морально.

Майор Супрунов був дуже цілеспрямованим, мав велику силу волі, завжди прагнув бути найкращим, тому багато читав та працював над своїм саморозвитком, каже дружина воїна Юлія, з якою познайомилися ще під час навчання в інституті. Згодом, вже у дорослому житті, їх життєві шляхи знову перетнулись. Зрозуміли, що мають бути разом, створили сім’ю. У Донецьку в подружжя було веселе, безтурботне життя, все складалося чудово. Юлія та Олександр полюбляли сумісні прогулянки рідним містом, разом подорожували. Так, часто відвідували і Маріуполь. За усі роки їхні почуття тільки міцніли, мріяли повінчатись, але не склалося. З початком російської агресії у 2014-му рідний подружжю Супрунових Донецьк став точкою протистояння українських патріотів та проросійських сепаратистів. Офіцер Олександр Супрунов брав безпосередню участь у проведенні антитерористичної операції. Коли у місто зайшло терористичне угрупування Гіркіна, Олександр, як і більшість офіцерів, залишився вірним присязі, оскільки був відданим патріотом України.

Зі зрозумілих причин, не міг ділитись з дружиною інформацією про усе, що відбувається. Проте, намагались підтримувати одне одного. Олександр навіть був разом з дружиною на пологах у червні 2014 року у Донецьку, коли гібридна війна йшла повним ходом. Чоловік вдягнув білу футболку з великим написом «Україна». Він пишався, що його донечка народилася в нашій країні. А футболку потім зберігали у родині як пам’ятну річ, але, на жаль, вона назавжди залишилася у Маріуполі.

Ситуація у Донецьку погіршувалася, сепаратистами були захоплені поліція, облдержадміністрація, управління СБУ, тому за командою довелось виїжджати до Маріуполя. Так, восени 2014 року родина Супрунових знайшла новий дім у місті Марії. Першим часом було дуже важко з житлом. Юлія турбувалась про чоловіка, даючи йому змогу висипатися перед відповідальною службою, на яку могли викликати у будь-який момент, сама при цьому спала сидячі біля дитячого ліжка. У Маріуполі Олександр продовжив службу у структурі, на певному етапі виконував функції начальника Центру спеціальних операцій «А» у Донецькій області. Тоді якраз був дуже складний момент для підрозділу, на його плечі лягли обов’язки з підбору кандидатів, паперова і кадрова робота, він тягнув на собі увесь підрозділ. Поступово, за 8 років життя у Маріуполі подружжя Супрунових звелися на ноги, придбали власне житло. І знову в родини все забрала війна.

24 лютого 2022 року Саша вивіз своїх друзів до Запоріжжя і одразу ж повернувся до Маріуполя, де залишалась його родина. Дружина з донькою виїхали з міста тільки 18 березня. Колеги наголошують, що професіоналізму Олександра потребували у Києві, проте чоловік твердо вирішив: «Я повернусь у Маріуполь, зробимо, що можемо. Постараємося завдати противнику якнайбільше втрат. Або ми тут ляжемо, або ми їх відкинемо. Втрату Донецька ми проковтнули, втрату Маріуполя ми уже не ковтнемо. Я не можу віддати їм це місто». Він свідомо здійснив самопожертву, добровільно повернувшись у пекло Маріуполя, і проходив його разом з «Азовом».

Коли у Маріуполі почалися страшні події, родина Олександра рятувалась в укритті. Бачились востаннє 2 чи 3 березня, коли він з хлопцями привіз рідним води. Юлія чекала коханого 8 березня, потім мріяли про зустріч 14-го, у його день народження. Але Олександра так і не було. «Коли вже вдалося вибратися у Запоріжжя, Саша зателефонував, попросив дізнатися, чи буде для них допомога, бо їм вже було важко справлятися зі всім», – згадує Юлія.

Під час оборони Маріуполя Олександр брав активну участь у відбитті ворога на одному з рубежів, де були висотні будівлі, в районі порту. Там під час масованого обстрілу зазнав травми – намагаючись укритися від обстрілу, стрибав з другого поверху, підвернув ногу та дуже сильно порвав собі зв’язки. Його нога була фактично неробочою. Однак з такою травмою він воював ще 5 днів. Далі вже не зміг ходити. Бійця перевели в госпіталь на «Азовсталі». Там він пізніше й загинув.

Олександр розповідав дружині, що їх обстрілюють зі всієї зброї, яка тільки існує, припасів не вистачає. Юлія пригадує, яка ситуація якнайкраще дала усвідомити скрутне становище захисників Маріуполя: «Коли ми з донькою вже були на підконтрольній території, нам запропонували поїхати до Польщі, змінити обстановку. Міра захотіла бельгійські вафлі. Я надіслала фотографію доньки чоловіку. Коли він побачив ту вафлю, попросив більше не надсилати йому фото з їжею: «У нас не те що їжі нема. Ми ділимо склянку води по ковтку на всіх. А про їжу просто мріємо».

7 травня 2022 року Юлія з донькою востаннє спілкувались із татом. Олександр вважав, що маленька Міра усе відчуває, тому попросив запитати її, чи скоро зможуть побачитись. Донька відповіла: «Тату, дуже скоро побачимось, завтра!» Але тато відписав, що завтра – це занадто швидко, він не встигне. Декілька наступних днів чоловік не виходив на зв’язок. Юлія почала всюди телефонувати, з’ясовувати, що сталось. Так і дізналася про загибель коханого.

Майор Олександр Супрунов загинув 8 травня 2022 року під час бомбардування «Азовсталі» надважкими бомбами. Наразі попрощатися з воїном не вдалося. У крайні дні перед трагедією він ділився з одним із побратимів, що відчуває якусь розв’язку, що щось повинно статися, говорив, що дуже хоче бути разом зі своїми старими друзями.

Олександр Супрунов був надзвичайно яскравою особистістю, ініціативним, цікавим, люблячим, уважним, веселим. Навіть у госпіталі на «Азовсталі» постійно був на позитиві, жартував. І завдяки цим жартам усі трималися на плаву. Колеги по службі згадують Олександра не тільки як товариша за інтересами, а й надійного друга, дуже порядну, чисту помислами чуйну людину зі щирим серцем, яка ненавиділа несправедливість, не дозволяла нікому ображати слабших. Його визначальними рисами були риси справжнього борця. Та водночас власним прикладом доводив, що людяність – насамперед.

Найкращий батько та чоловік. Душі не чаяв у своїй донечці, їхнє проведення часу завжди було чудовим та цікавим, прагнув, щоб у неї завжди було усе. Проте, ляльками з донькою не грався, навіть подарував їй пневматичний автомат, навчав розбирати та чистити. Він дуже любив свою сім’ю, своїх батьків, безмежно сумував за рідним домом, за Донецьком, який завжди вважав частиною України. Постійно говорив, що понад усе хоче, аби його доня та усі ми жили у незламній та незалежній країні. Донецька область виховала чимало гідних синів України, які боролися за неї до останнього. Олександр Супрунов до кінця дотримувався своєї громадянської позиції: є наша земля і є ворог, і далі він пройти не повинен. За цю ідею він добровільно віддав найцінніше – власне життя.