Яременко Дмитро Валерійович «Ілай»
02.02.2005 – 13.11.2023
Стрілець-санітар 2-го батальйону 12-ої бригади спеціального призначення Національної Гвардії України «АЗОВ» у званні солдата. Указом Президента України від 23 лютого 2024 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Дмитро Яременко народився у Маріуполі, де і провчився з 1 по 10 клас в школі № 41. З дитинства хлопець обожнював свого старшого брата, поважав його думку, вони були справжніми друзями. Взагалі він ріс добрим, веселим, товариським і контактним хлопчиком. Дуже любив тварин, оберігав їх. Коли був зовсім маленький, то його дивувало, як можна ображати чорну кішечку? Вона ж не винувата, що народилася чорною! Також хлопцю подобалося спілкуватися у садочку з дівчатками, слухати музику, він полюбляв читати книжки про космос. Насправді у Діми було звичайне дитинство із звичайними дитячими радощами. А ще він не міг пройти повз, якщо хтось потребував допомоги. Так, міг відвести додому якогось сп’янілого чоловіка, бо боявся, що він змерзне і захворіє.
Після повномасштабного вторгнення вибратися з Маріуполя вдалося не одразу. Вчергове росіяни підтвердили – вони будуть знищувати нас всіма засобами, які будуть їм доступні; за будь-якої можливості, яку вони матимуть. Вперше Діма хотів приєднатися до хлопців-АЗОВців ще в Маріуполі у лютому 2022 року під час вуличних боїв. Проте тоді погодився, що в момент, коли все несеться та змінюється кожної години, бігати за хлопцями та запитувати, що робити – то не стільки допомагати, скільки відволікати та заважати. Батько хлопця на момент повномасштабного вторгнення рф знаходився в лавах ЗСУ (21-й батальйон Сармат 56-ої окремої Маріупольської мотопіхотної бригади).
Вибратися з Маріуполя у бік Запоріжжя вдалося у другій половині квітня 2022 року. Враховуючи це, 11 клас Дмитро закінчив в школі № 30 міста Львова. Потім, у тому ж році, коли родина переїхала до Вінниці, вступив у Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського на факультет філології й журналістики імені Михайла Стельмаха.
Коли росія почала війну проти України у 2014 році, Дмитру було лише 9. Вісім додаткових років українського життя, які отримали маріупольці після звільнення від проросійських терористів, дали можливість вирости в рідному місті з чітким усвідомленням того, кому саме Маріуполь завдячує своїми свободою та можливістю розвиватися та квітнути.
У 2023 році Дмитру виповнилося 18, він закінчив I курс та надіслав анкету до рекрутингового центру 12-ої бригади спецпризначення «Азов».
Про своє рішення долучитися до лав славетного підрозділу заздалегідь нікому не казав. Не любив кидатися словами і не був впевнений, що пройде відбір. Вже у серпні 2023 року мужній маріуполець поїхав на передову. Під час проходження КБПБ і після нього часто говорив мамі, що дуже щасливий нарешті опинитися серед своїх. Серед людей з таким самим поглядом на росіян і таким самим розумінням того, у що перетвориться наше життя, якщо вороги нас переможуть. Казав, що дуже хоче сісти на кейс-евак та боїться, що йому не довірять через вік. Втім сильна мотивація і міцний характер своє зробили, і Дмитро став стрільцем-санітаром і все ж сів на кейс-евак.
Хлопець часто надсилав мамі відео з бойовими котами та собаками. Розповідав, що з побратимом з Маріуполя замовили в інтернет-магазині гітару. Безмежно радів, що з’явилася нагода грати у якісь короткі проміжки відпочинку.
Водночас Дмитро дуже хотів продовжувати навчання в університеті і цінував можливість навчатися далі, хоча й на відстані. Навіть розпланував, як поєднати свої виїзди і здачу заліків, бо якраз розпочалася сесія. Здати її Дмитро не встиг – 13 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання в Серебрянському лісі поблизу села Діброва від прямого влучання російської міни в бліндаж Дмитро загинув. Смерть була миттєвою, але ще три доби з великим ризиком для власного життя попри щільні обстріли його побратими декілька разів робили спроби забрати тіла хлопців. І їм це вдалося – 21 листопада 2023 року, у День Гідності та Свободи, Вінниця прощалась з Дмитром на площі Тараса Шевченка. Похований він на Алеї Слави Сабарівського кладовища міста Вінниці.
Перед загибеллю Діма встиг зв’язатися з деякими викладачами, бо як раз розпочалися заліки та екзамени, а він дуже хотів навчатися…
Хлопець був дуже талановитою людиною широких і різнобічних знань. Багато грав на гітарі та сам писав музику. Мріяв створити свій гурт, і восени 2021 року записав перший кліп (відео-кавер на «Can You Feel My Heart»), який так і залишився єдиним.
«Я буду зневажати себе за те, що у важкий момент не став поруч з тими, хто б’ється за право жити вільно як людина, а не в окупації, як безправна тварина, яку можна безкарно вбити та викинути на смітник», – наголошував Дмитро Яременко.
У Дмитра залишилися батьки, бабуся, старший брат і багато друзів та побратимів, які й досі не вірять, що більше не можуть побачити чи поговорити з ним…
«Бо можна віддати землі тіло, але любов до нього та безмежна вдячність – це те, що зі мною назавжди. До останнього дня мого життя», – підкреслила мама хороброго маріупольця, Юлія Павлівна.
Важливими спогадами поділилася і бабуся Діми. «Дмитро повів себе, як справжній чоловік. Він заспокоював маму, бо вона вже божеволіла від того, що не було звістки про її старшого синочка Микиту. Мій онука під обстрілами ремонтував вікна, лагодив дах і постійно знаходив заспокійливі слова для своєї матусі. Дочка сказала мені, що, якби не Дмитро, її б серце просто не витримало. Бої ще йшли, а русня вже захопила Маріуполь. Стали роздавати гуманітарку, але мій онука відмовлявся їсти ці русняві подачки. Якось я сказала Дмитрику» «У вас воює батько. А ти вчись, станеш журналістом, будеш розповідати про всі важливіші події. Ти зможеш дати користь своїй країні таким шляхом». А він так сумно на мене подивився і сказав: «Бабусю, а хіба ті, що на фронті, не хочуть вчитися і жити у своїх сім’ях?». Мені нічого було відповісти на це, адже він був правий.
Я все своє життя буду носити у серці тепло мого любого онука, моє сонечко, який завжди мені казав: «Я дуже тебе люблю, бабуся!».
Дмитро був дивовижним хлопцем, щирим та добрим, та водночас дуже принциповим, волелюбним та вірним собі, Україні і тим людям, кого вважав своїми. Навіть після його смерті світло, яким він був наповнений, і досі відбивається в серцях тих, хто його любить та пам’ятає. У юного Героя – Дмитра Яременка – ще було багато планів та мрій. Все життя, здавалось, попереду. Він дуже любив рідних, друзів, нашу Батьківщину. І віддав своє життя за кожного з нас… Будьмо довічно вдячні Дмитру за неоціненний подвиг і ціну кожного мирного ранку у вільній Україні.