Вовк Владислав Сергійович «Акела»
23.02.1996 – 15.04.2022
Головний сержант, інспектор прикордонної служби відділу прикордонної служби «Сартана» (тип Б) першого прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України. За час військової служби неодноразово отримував нагороди, проте вони залишилися у Маріуполі. Зокрема, за сумлінне виконання службових обов’язків, мужність та патріотизм, відмінну дисципліну, високу професійну майстерність проявлену впродовж 2018 року був нагороджений Державною прикордонною службою України. Указом Президента України від 30 грудня 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Владислав Вовк народився у місті Маріуполь Донецької області. Закінчив вісім класів загальноосвітньої школи №65. З дитинства займався велосипедним спортом, полюбляв грати у футбол. Спочатку Владислав вступив до електромеханічного технікуму. Під час навчання був членом творчого колективу, грав на гітарі, співав, писав пісні та музику. Спочатку це був молодіжний напрям (реп), а потім пісні Влада отримали і ліричне забарвлення. До речі, деякі пісні хлопця можна було почути по радіо в Маріуполі. Закінчивши навчання у технікумі, отримав диплом за спеціальністю «Майстер електропобутової техніки».
Згодом Влад вступив до Приазовського державного технічного університету на енергетичний факультет. Все життя активно займався спортом. Головною пристрастю Владислава були мотоцикли. Братство байкерів стало для хлопця другою родиною. Там він мав багато товаришів, які й досі підтримують і маму Владислава. Мав свій мотоцикл, який дуже любив і стежив за його станом. Говорив мамі, що «коли їдеш на мотоциклі, відчуваєш неймовірну свободу». Насправді любов до мотоциклів у Влада була з рочку. Вже тоді він почав часто говорити «мокоцикл». Перший свій мотоцикл «Yamaha drag star» він купив у 2016 році за власні кошти у Києві. Любив і свою машину.
Маріуполець вмів по-справжньому товаришувати. З третього класу дружив з Іллєю та Анаром. Вони були дуже різні за характером та інтересами, але, за словами мами Владислава вони доповнювали одне одного. Саме друзі Владислава вивезли Наталю Анатоліївну з Маріуполя до Одеси.
Обожнював тварин, собак і котів. Він привіз з позицій кота Афоню. Це був бійцівський кіт, слухався та оберігав тільки Влада. Він проводжав та зустрічав його з чергувань. До нього тягнулися і діти і це не дивно, адже у маріупольця була така сяюча та красива посмішка, веселий та дзвінкий сміх.
З 2014 року Влад зрозумів, що він хоче захищати свою країну. Обожнював своє рідне місто. Найбільш улюбленими місцями були драмтеатр, парк «Веселка» і море.
З 2016 року по 2017 рік Владислав проходив строкову військову службу. Від мами приховав своє рішення служити, бо не хотів засмучувати рідних. А з 2018 року по 2021 рік проходив військову службу за контрактом в Державній прикордонній служби України. Про цей період свого життя дуже мало розповідав близьким.
Після закриття контракту, Владислав відкрив свою справу. Він займався пошиттям шкіряних виробів ручної роботи. Придбав інструменти та обладнання. Почав працювати. У нього почало все виходити. Дуже радів, що вийшло укласти контракт із закордоном. Вважав, що знайшов власне покликання, розчинявся у роботі. Мама була здивована, що він – байкер з вибуховим характером, може бути таким уважним, терплячим та усидливим. Часто показував мамі вже готові вироби чи заготовки.
24 лютого 2022 року був прийнятий на військову службу за призовом під час мобілізації з числа резервістів в особливий період.
Мама Владислава, Наталія Анатоліївна, була в післяопераційному стані і на початок повномасштабного вторгнення чекала повного одужання та знаходилася вдома. 24 лютого мама востаннє бачила свого єдиного сина, який по-особливому подивився їй в очі і дуже міцно обійняв. На той момент маріуполець все для себе вирішив. Він хотів йти воювати, бо інакше не міг, це було його свідоме рішення. Мамі вдалося виїхати 14 березня завдяки допомозі військовим прикордонникам. Виїжджала під страшними обстрілами. Під час виїзду Наталія Анатоліївна була спокійна, бо вона дізналася від військових, що син живий, також обіцяли, що передадуть йому, що вона жива.
«Все будет хорошо… Родину не сдадим… Мам, я тебя люблю…», – це було одне з останніх повідомлень. 3 березня 2022 року о дев’ятій ранку він написав останнє повідомлення «Как дела?…».
15 квітня 2022 року він загинув на заводі Азовсталь. Спочатку Владислав був оголошений як зниклий безвісти. Наталія Анатоліївна пройшла дуже важкий шлях під час пошуку сина: від поліції до мітингів різного масштабу. До кого вона тільки не зверталась, поки розшукувала сина. Запити подавала і в Туреччину, і до Папи Римського… Про загибель Влада мамі повідомила слідча в Києві у 2023 році. Тіло Владислава було ідентифіковано за результатами тестів ДНК у липні 2023 року. Поховали його у місті Київ на Лісовому кладовищі, на Алеї Слави.
Вовк Владислав був відповідальною дуже принциповою та справедливою людиною. Не боявся казати в очі людям те, що він думав. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Навіть якщо це займало час, який міг би провести з близькими. Якщо обіцяв – завжди виконував. Його надзвичайна людяність, чесність, порядність та свідома позиція проявлялись в усьому. Він рятував життя інших, ризикуючи власним. Завжди казав правду, навіть якщо ця правда комусь могла не сподобатись, але тих хто його образив він до себе вже ніколи не підпускав. У Владислава завжди був чіткий кодекс цінностей, тому й прожив він життя гідного громадянина, справжнього сина своєї держави. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас!