Щербаков Іван Євгенович «Ярило»
12.10.1991– 26.09.2024
Солдат. Старший водій гранатометного взводу механізованого батальйону, служив у в/ч 4123, 3-й батальйон 67-ої окремої механізованої бригади.
Народився в селі Привільне Волноваського району Донецької області, де проживав разом з батьками та сестрами до 1998 року. Згодом родина перебралася до Маріуполя. Навчався Іван у 37 школі. Ріс дуже самостійним хлопчиком. Завдяки своїй щирості, доброті, відкритості мав багато друзів.
Так згадує Івана його маріупольський друг Максим:
«Ти був людиною, поруч із якою завжди легко і тепло. Веселий, добрий, сміливий – ти вмів не лише підтримати у важку хвилину, а й зробити будь-який день яскравішим. Твій сміх був заразливим, а жарти піднімали настрій. Я завжди цінував твою щирість.
Ти ніколи не залишався осторонь, якщо комусь із твоїх близьких була потрібна допомога. Ти завжди простягав руку, не очікуючи нічого натомість. Ти був тим другом, на якого можна покластися в будь-якій ситуації – надійним, чесним, справжнім. Я завжди був впевнений, що якщо в мене щось трапиться, ти будеш поруч. Дякую тобі за це, друже.
Я познайомився з тобою випадково. І я вдячний долі за це. Ми постійно проводили час разом, ділили на двох веселощі і турботи, і я з теплотою згадую нашу юність. Я вдячний тобі за все.
Ми ще побачимось, брате. Рано чи пізно. Ти назавжди в моєму серці».
Після школи Іван вступив до Маріупольського професійного металургійного ліцею, де навчався на слюсаря по ремонту електрообладнання. Одразу після навчання працював на ПАТ МК «Азовсталь». Потім у звʼязку з виробничою необхідністю, опанував професію зварювальника. Але продовжував шукати себе.
Взагалі Іван був дуже творчою людиною. Мав неабиякий хист до малювання. Зокрема, любив малювати портрети. У підлітковому віці захоплювався татуюванням. Дуже багато маріупольців носить на своєму тілі згадки про нього у вигляді його робіт.
А його почуття гумору – то окремий вид мистецтва. Воно було доволі специфічним, але від його жартів неможливо було втримати сміх. Навіть у найважчі моменти життя міг підбадьорити та знайти необхідні слова для підтримки близьких.
Іван мав донечку Єву 2016 року народження, з якою мав неймовірний звʼязок. Єва дуже любила проводити з татком час, особливо отримувати подарунки та сюрпризи. Він дуже сумував за нею, бо останній раз вони бачились 13 березня 2022 року.
З самої юності Іван відрізнявся своєю патріотичною позицією. У 2015 році проходив первинну підготовку в УНА УНСО. Але за станом здоровʼя продовжувати службу не міг.
З початком повномасштабного вторгнення 26 лютого 2022 року вступив добровольцем до 109 ТРО у місті Маріуполь. Брав безпосередню участь у бойових діях з оборони рідного міста, допоки це було можливо.
17 березня 2022 року, пройшовши всі блокпости ворога, зміг вивезти родину з окупованого міста на територію підконтрольну Україні. Це було справжнім дивом, бо він мав патріотичні тату на тілі. Але, попри це, його пропустили на всіх блокпостах. Давши собі трохи відпочити після подій Маріуполя, 8 квітня 2022 року Іван вступає до добровольчого батальйону «Правий Сектор» (згодом батальйон був розформований, а боєць переведений у 67 ОМБР). Брав безпосередню участь у заходах необхідних для забезпечення оборони України в боях за Марʼїнку, на Авдієвському, Бахмутському, Краматорському напрямках, Серебрянському лісництві.
Мотивований на деокупацію свого рідного краю, Іван проходить багато випробувань. Зокрема втрати побратимів. Неодноразово він вивозив загиблих воїнів з поля бою, що дуже сильно впливало на його емоційний стан. Але вивозив, бо потрібно було забирати своїх і не віддавати ворогу.
«Його поважали всі з підрозділу. Його шлях – це книга, те що він пройшов, як він вивозив сімʼю з Маріка. Потім долучився до лав добровольчого корпусу. Ярило був дуже сильною людиною, я дуже люблю його», – згадує Івана його бойовий брат Томак.
14 вересня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу с. Терни у Краматорському районі Донецької області, отримав важке поранення, вступивши в близький стрілецький бій з ворогом. Був евакуйований у «Головний військовий клінічний госпіталь» м. Києва. Але 26 вересня 2024 року його стан погіршився, та, попри зусилля лікарів, врятувати Івана не вдалось. Урочисте поховання відбулось на Алеї Слави Краснопільського кладовища у м. Дніпрі.
Для дружини втрата найближчої людини була неймовірно важкою, адже подружжя одне для одного було цілим світом. Іван безмежно кохав свою дружину Юлію і завжди намагався робити її найщасливішою жінкою.
Для матері та сестер біль втрати не загоїти часом. Навчитися жити з болем – один вихід.
Іван був неймовірно веселим та доброзичливим з великим серцем; люблячим і турботливим чоловіком, сином, братом та батьком. Мав загострене почуття справедливості. Він мріяв після перемоги купити мотоцикл і мандрувати ним містами України та про відпочинок у Туреччині.
Іван не встиг отримати почесні нагороди чи військові звання, та найголовніше покликання кожного чоловіка – відчайдушно боронити рідну землю від ворога, виконав сповна. Щербаков Іван Євгенович віддав своїй державі найдорожче, що у нього було – своє життя. Вічна Пам’ять героїчному маріупольцю, завдяки якому ми маємо можливість продовжувати жити, а наша країна зберігає незалежність.