Кравченко Денис Геннадійович
02.04.1983 – 26.03.2022
Сержант, командир третього відділення першого стрілецького взводу стрілецької роти з конвоювання екстрадиції охорони підсудних стрілецького батальйону (з конвоювання екстрадиції охорони підсудних та охорони громадського порядку) в/ч 3057 Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. За час служби був відзначений медалями Державної пенітенціарної служби: у 2016 р. – «10 років сумлінної служби»; у 2021 р. – «15 років сумлінної служби». Указом Президента України від 19 червня 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Денис Кравченко народився та виріс у м. Горлівці, Донецької обл. З 15-ти років став сиротою, його батьки мали інвалідність і померли рано. Так само рано втратив і рідного брата. Після армії одразу пішов працювати у Мічурінську виправну колонію №57. У 2010 р. отримав диплом бакалавра за спеціальністю «Правознавство» у Горлівській філії Відкритого Міжнародного університету розвитку людини «Україна». Продовжив освіту у Київському університеті Ринкових відносин, та через два роки здобув вже диплом спеціаліста. У 2012 р. був призначений начальником охорони Мічурінської колонії №57. За час роботи отримав багато грамот за несення сумлінної служби.
2014 року, коли почалась війна, дружина Оксана з донькою майже одразу виїхали до Маріуполя, де жили на базі відпочинку від підприємства, на якому працювала Оксана. На той час колонію у Горлівці майже захопили росіяни, їжу туди не довозили. Заклад обстрілювався практично з усіх боків. Денис жив у колонії місяць, не виходячи з неї. Одного разу зі співробітниками вирішив поїхати додому елементарно по продукти. Дениса та трьох його колег схопили окупанти, кинули в багажник, возили містом, погрожували вбити, прив’язували до дерева, а поряд падали міни. Непричетних на той момент до війни чоловіків звинувачували у здійсненні диверсій. На щастя, їм вдалося довести, що вони не військові, а працівники колонії. Чоловіків відпустили.
Цей випадок чітко продемонстрував, що у Горлівці господарює вже не Україна, отже, слід виїжджати. Родина Кравченків оселилась у Маріуполі. З серпня 2015 року Денис влаштувався начальником відділу режиму й охорони СІЗО Маріуполя. 9 вересня 2021 року звільнився, бо вступив до лав Національної гвардії України.
24 лютого 2022 року о 4-й годині ранку Денис заїхав додому по «тривожну» валізу. Дружині сказав, що скоро почнеться війна. Він не боявся, його голос був чіткий і впевнений. У сусідній кімнаті спала 14-тирічна донька Емілія і ні про що не здогадувалась. Останній раз рідні бачили Дениса 7 березня 2022 року, коли він зміг ненадовго заскочити до дому по цигарки та привіз кілька сухпайків, які залишив близьким і сусідам. В середині березня дружині з донькою вдалося виїхати з оточеного Маріуполя до Дніпра. Останній зв’язок з чоловіком відбувся 25 березня 2022 року. Наступного дня Оксані наснився жахливий сон: маленькі цуценята на столі, їх багато, жінка бере їх до рук, але вони перетворюються на фарш якій одразу сіріє. Так вийшло, що цей віщій сон прийшов саме у день загибелі коханого. 27 березня заступник командира частини написав Оксані, що напередодні Денис загинув у результаті авіаудару.
На території заводу «Азовсталь» знаходився готельний комплекс «Наш куточок», це була опорна точка українських бійців. Денис із побратимами тримали там позиції. 26 березня 2022 року під час чергового ворожого обстрілу одна з авіабомб влучила самісінько у місцерозташування наших військових. Вижили лише двоє чи троє хлопців, 14 захисників разом із Денисом Кравченком загинули. До своїх 39-ти років чоловік не дожив рівно тиждень.
Тільки в результаті довготривалих очікувань та експертиз за результатами ДНК тіло Дениса Кравченка було ідентифіковано. Урочисте поховання відбулось на Краснопільському кладовищі (алея слави) м. Дніпра 5 квітня 2024 р. Оксана із донькою радіють, що їх любий герой повернувся додому в Україну, і тепер у родини є місце, де можна віддати шану та подумки порозмовляти з коханим чоловіком і батьком.
Денис Кравченко був моральним і вольовим, надто справедливим і правильним, часто – навіть суворим. Відповідав за свої вчинки і слова. Полюбляв шахи, гарно грав, і навіть мав перший розряд. У дитинстві в його домі у Горлівці жив майбутній відомий шахіст і гросмейстер, чемпіон світу з шахів 2002 року Руслан Пономарьов. Разом хлопці відвідували один шаховий клуб, часто змагалися між собою. А пізніше Денис і сам приймав участь та отримував перші місця у шахових турнірах між працівниками Пенітенціарних служб Донецької області. Також любив грати у футбол, вправно стояв на воротах та заробляв звання кращого воротаря у турнірах серед закладів Пенітенціарної служби. І з донькою Емілією Денис обожнював грати у шахи та нарди.
Зараз Емілія робить колажі та слайд-шоу з фотографій батька. Добре, що є багато світлин з кафе «Аляска» у Маріуполі, де надували штучного снігу і можна було кататися на шайбах. Добре, що є спогади про час, проведений разом. Родина була головним чинником і стимулом для Дениса Кравченка, заради їхнього безпечного життя та щасливого майбутнього він не боявся ані війни, ані воювати, бо знав, за що варто боротися, навіть ціною життя.