Дячук Анатолій Юрійович «Кіпіш»
01.09.1983 – 04.05.2022
Старший сержант поліції, поліцейський роти поліції особливого призначення ГУНП в Донецькій області. Указом Президента України від 17 квітня 2022 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня; нагорода була вручена родині правоохоронця вже після його загибелі. Указом Президента України від 5 серпня 2022 року посмертно нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
Анатолій Дячук народився і жив у Маріуполі. Там здобув освіту. Працював на заводі «Азовмаш». Ще у 2014 році з початком антитерористичної операції зрозумів, що не може бути осторонь, коли ворог намагається окупувати території рідної країни та пішов добровольцем до батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ». Брав участь в АТО/ООС. Щодня протистояв кримінальним та адміністративним правопорушенням, брав участь в охороні громадського порядку, затриманні небезпечних злочинців, зробив значний внесок у боротьбу з наркозлочинністю. Товариші по службі завжди були впевнені – він не підведе, та дивувались якомусь дивовижному професійному чуттю Анатолія, бо під час кожного чергування йому вдавалось виявляти закладників.
Згодом чоловік пішов на службу до Національної поліції України. А у 2021 році закінчив Донецький юридичний інститут МВС України. Мав добру фізичну підготовку, захоплювався бігом і з легкістю долав дистанції понад 20 км.
З перших днів повномасштабного російського вторгнення Анатолій знав, що залишиться захищати мешканців і рідний Маріуполь до самої перемоги. Ані на день не покидав поліцейської служби, був частиною сил оборони Маріуполя. Разом із побратимами й посестрами здійснював охорону публічної безпеки і порядку, проводив контрдиверсійні заходи, надавав допомогу постраждалим внаслідок артилерійських обстрілів та авіаційних ударів. Брав участь в евакуації мирного населення з міста. Окрім своїх безпосередніх обов’язків, допомагав людям: розвозив воду та їжу, адже місто опинилося в гуманітарній катастрофі під цілодобовим бомбардуванням російських військ, витягував поранених з-під завалів, виїжджав на місця обстрілу та надавав першу домедичну допомогу цивільним.
Під час одного із завдань Анатолій отримав поранення, але завдяки незламному характеру та силі духу швидко повернувся у стрій та продовжив боротьбу із противником. Коли його призначили командиром взводу, побратими за його спиною завжди відчували себе захищеними. За згадками друзів, він вміло командував, і тому хлопці не боялися з ним іти у бій. Весь час, поки Анатолій захищав рідне місто, в одному з маріупольських укриттів за нього молилися дружина та дві доньки, які хотіли бути поруч з батьком. Тільки 21 березня 2022 року чоловік вмовив рідних виїхати з повністю окупованого міста, а сам залишився, як воліло серце. На прощання сказав: «Тут я зможу зробити більше для країни. Зараз я потрібен Маріуполю».
Анатолій Дячук приєднався до лав «Азова» та продовжив виконувати бойові завдання вже на території заводу «Азовсталь».
4 травня 2022 року взвод Анатолія отримав наказ зупинити рух танкової навали росіян: біля шлакової гори на території заводу. Правоохоронець був командиром загону, його воєнні навички не раз рятували побратимів, а стратегічні накази – знищували ворога. В останньому бою чоловік проявив крайню мужність і героїзм, ліквідуючи противника. На жаль, Анатолій отримав поранення, яке виявилось несумісним із життям. Воїну було 38 років.
В Анатолія залишилися дружина, дві доньки, рідні, друзі та колеги. Це був чоловік зі справжньої сталі з чистим серцем, нескорений та непоборний. Він назавжди залишиться живим у пам’яті побратимів, колег, рідних як весела, добра та розумна людина. Завжди прагнув справедливості, з гордістю носив форму спецпризначенця і з честю загинув при виконанні своїх службових обов’язків, поклавши життя за безпеку Маріуполя та України.