Чумак Павло Олегович «Шериф»
31.08.1991 – 11.03.2022
Лейтенант 23-го загону Морської охорони міста Маріуполь. Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 26 травня 2023 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Павлу Чумаку присвоєно звання «лейтенант» посмертно. Указом Президента України від 26 липня 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Корінний маріуполець Павло Чумак з юних років мав та проявляв характер і наполегливість у всьому. Навіть на шкільний випускний самотужки заробив гроші, працюючи із другом на баштані. Поставив мету стати юристом – закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ за спеціальністю «Право». Запланував стати офіцером – став. Добровільно пройшов строкову службу, бо був переконаний, що це обов’язок кожного справжнього чоловіка. Далі кілька років служив у поліції. Цілеспрямований та працьовитий, ніщо не зупиняло його на шляху до власних мрій.
Дід-моряк своїми розповідями ще з дитинства оселив у душі хлопчака заповітну мрію про морські мандри та нові країни. Тож, наступні професійні цілі були зрозумілими. Павло опанував відповідний фах у Маріупольському морському центрі підготовки плавскладу і у 2017 році вступив до лав Морської охорони Державної прикордонної служби України.
В загоні Морської охорони м. Маріуполя спершу обійняв посаду молодшого інспектора відділу спеціальних дій. Згодом почав займатись адміністративно-юрисдикційною діяльністю. Отримав офіцерське звання. Довго та наполегливо йшов до цієї мети. Навчався. Дуже радів, що досягнув цілі. Мав неабияку мотивацію та перспективи для побудови кар’єри. Охоче ніс службу в морі. В складі оглядових груп був пильним і принциповим. Прагнув справедливості та суворого покарання для тих, хто порушував закон.
Морський прикордонник завжди дбав про підлеглих, сприяв їх навчанню та підготовці. У будь-який час був готовий надати консультацію чи допомогу. Постійно прагнув стати кращим, більш кваліфікованим, компетентним. Мав здорові амбіції. Мислив стратегічно. Завжди був людиною слова. Рішучість та вимогливість, як до себе, так і до команди, були його невід’ємними якостями, ніколи не уникав відповідальності. Можливо, й завдяки цьому з перших днів повномасштабної війни Павло перебував на позиціях у рідному місті.
Найціннішим для захисника морських кордонів завжди були дружина і діти. З дружиною знайомі з 16 років, зустрілись на концерті до дня міста. Дівчина не могла повірити, що розсудливому хлопцю також 16, тому на перше побачення йому довелося прийти з паспортом. Переконав. Але тоді відносини не склалися. Проте, за волею долі, випадково зустрілися за 8 років і відтоді вже не розлучалися.
Стали батьками Андрійка та Аліси. Ім’я для доньки обирав старший братик. Вона була татовою принцесою. А сина Павло виховував справжнім чоловіком. Навчав їздити на велосипеді, та не встиг закінчити цю справу. Тепер мама продовжує навчання. Син ліпив із пластиліну монстрів, а тато міг годинами слухати історії про них. Малий згадує, як тато возив його на службу та показував маленьких рибок з причалу. Але Андрійка зачаровували катери Морської охорони. Павло намагався весь вільний час проводити з дітьми. Разом з тим завжди дбав і про доньку від першого шлюбу – Кіру. Вважав, що опікуватися дітьми – то найголовніше на все життя. Родина любила мандрувати. У лютому 2022 року вперше взяли у подорож сина. Повернулися додому у Маріуполь за тиждень до війни…
В країні вже відчувалася страшенна напруга. Перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого, Павло зустрів на службі. Одним з перших поїхав на позиції на підступах до міста. Сміливості йому було не позичати. Для Павла не було неможливого. Міг здобути ящик гранат, боєкомплект, а інколи й шоколадний батончик.
Дружина згадує, що чоловік приносив їжу, воду, суміш та дитячі підгузки для донечки. 9 березня перевіз родину з холодного підвалу у міське бомбосховище. Намагався налагодити їх побут. Цього дня дружина бачила коханого востаннє. Наступного дня чоловік мав зустрітися з найкращим другом, з яким з дитинства разом. Але не судилося…
11 березня 2022 року офіцер Павло Чумак з побратимами перебував поблизу свого дому на в’їзді до Маріуполя. Тривали важкі бої. Під час ворожого обстрілу наших позицій, на яких моряки-прикордонники під щільним артилерійським вогнем та авіаційними ударами мужньо і стійко виконували завдання із недопущення прориву російських окупаційних військ та техніки в місто, Павло отримав поранення, несумісні з життям.
На жаль, рідним не вдалось забрати тіло бійця, щоб достойно та з усіма військовими почестями поховати героя. Але близькі та побратими впевнені, що цей час настане. Наразі Павло в душі кожного з рідних та друзів закарбувався як приклад для наслідування: гідний, досвідчений і назавжди живий фахівець, друг, побратим! Йому було всього тридцять. Але він вмів змотивувати й згуртувати колектив, знайти влучні слова щирої подяки чи гострі, але цілком доречні слова конструктивної критики, які змушували ставати кращим, зростати над собою. Краса його душі та риси справжнього чоловіка й захисника проявлялись у всьому, і в родині, і в компанії, і на службі. Павло Чумак був з тих українських синів, які вірили у Перемогу України й не шкодували себе в боях за неї.
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService