Антипенко Вадим Леонідович «Вєскій», «Сєдой»
15.10.1970 – 28.04.2022
Штабний сержант 56-ї окремої мотопехотної Маріупольської бригади ЗСУ, командир машини 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти військової частини А2962.
Народився Вадим у Маріуполі. Змалечку був доброю, щирою і неконфліктною людиною. Закінчив 9 школу, потім служив у міліції. Вступив в Київську академію міністерства внутрішніх справ. Втім академію закінчити не зміг, оскільки, батько був інвалідом, тому всі сили спрямував на допомогу сім’ї.
15 років життя був моряком, ходив у моря. Підписав контракт у 2020 році. Працював оперумовноваженим в Центральному районі Маріуполя (раніше – Жовтневому районі). Звільнився у 1996 році і вступив на службу Національної гвардії України. Був звільнений за станом здоров’я і через розформування частини. Після цього працював помічником машиніста на завод ім. Ілліча, оскільки мав відповідну технічну освіту. Згодом пішов мотористом в моря. А після закінчення курсів став фідером (зварником).
Чоловік був великим патріотом. Об’їздив багато країн і розумів, що потрібно мати приналежність до своєї країни, мати свою ідентичність і любити рідну Батьківщину. За словами дружини, він був ярим патріотом. Навіть не хотів сидіти за одним столом з тими, хто виступав проти України.
У вільний час обожнював читати. Перевагу віддавав класиці і детективам. Вдома мав велику та різноманітну бібліотеку. Також багато часу проводив за домашніми справами, адже потрібно було допомагати і своїм батькам, і батькам дружини. Найулюбленішим місцем у Маріуполі було море. Обожнював з дружиною проводити час на дачі, яка якраз знаходилася на березі моря. Також часто із сім’єю ходив у кінотеатри.
Та найбільше Вадима Антипенка тягнуло знову почати служити. Так у березні 2021 року він розпочав службу за контрактом. З жовтня 2021 року перебував у Пісках – селищі в Україні, в Очеретинській селищній громаді Покровського району Донецької області. Саме там знаходився, коли розпочалось повномасштабне вторгнення рф.
Сім’я Вадима, яка залишилися у Маріуполі, довгий час не могла вийти на зв’язок. Дружина – Вікторія Іванівна – була медиком, працювала у пологовому будинку Маріуполя №3, який потрапив під обстріл. Жінка не вірила, що вдасться там вижити. Та, на щастя, і їй, і їхній доньці вдалося виїхати з Маріуполя. Чоловік побачив свою родину у Запоріжжі. Поспілкуватися встигли лише протягом одного місяця. На відеозв’язок маріуполець з дружиною не виходив, говорив, що не хоче, щоб вона бачила його таким. Але завжди підкреслював, що він ситий. Знав, що для дружини це важливо.
28 квітня 2022 року частина, де був Вадим, отримала наказ, щоб всі вийшли з бліндажів і почали бій. Вадим вийшов першим. Одразу ж потрапив під обстріли. На жаль, численні і важкі поранення виявилися несумісними з життям.
Поховала його сім’я в Києві на Бортничому кладовищі навпроти військової академії, де колись навчався героїчний маріуполець.
Донька, через пів року після смерті батька народила онука – Михайла – дуже схожого на дідуся. Маленький Михайлик став справжньою віддушиною для всієї родини. Вікторія Іванівна підкреслила, що якщо б не онук, не знала б, як далі триматися. У доньки були дуже теплі стосунки з батьком. Вадим завжди був готовий зробити все для неї. Вона й досі не вірить, що батька більше немає, здається, що він знову пішов у моря і просто працює… Наразі родина Вадима живе у Вінниці. Дружина продовжує працювати медиком і надихається онуком.
Рідні і друзі запам’ятали хороброго і відважного Вадима, як дуже добру, неконфліктну і справедливу людину. Він був люблячим батьком, турботливим сином (щодня телефонував і підтримував свою маму), ніжним і уважним чоловіком. Він міг бути і суворим для тих, хто цього заслуговував, але завжди вмів побудувати діалог. Загалом друзі і рідні називали Вадима Антипенка святим та ідеальним чоловіком… Дуже прикро, коли з життя йдуть такі щирі, повні життєвої енергії люди. Вадим Леонідович горів справою, боровся за ідею боронити Україну, піклувався про свою родину. Такі люди лишаються в пам’яті назавжди! Вічна слава і пам’ять Героям, які полягли в боях за нашу вільну, незалежну Україну!